Читати книгу - "Зібрання творів"

от тільки заверну за ріг.

25.[1].

* * *

Як моторошні сни, ці дні і ночі

пригнічують мене і додають

безмежних сил. Хоч силоміць ув очі

засилюй сон. Привиддя постають

спогадані, згорьовані, урочі,

з моїх артерій кров солону точуть,

а як криваві зозулі кують.

І перегуслі зойки, мов туман,

зависли над вікном, беруть у бран

мене, німотного, і вгору зносять,

де київські вітри тонкоголосять

і крізь вікно нашіптують мені

якісь слова, облесні та чудні.

25.[1].

* * *

Вимріяна і жива донині,

незнайома, але й знана теж,

заховавшись в довгій самотині,

вже мене не кличеш, не зовеш.

Сто доріг, мов змії, розплатались

в тисячі незвіданих розлук.

Все життя жилось, немов прощалось,

як прощається з стрілою лук.

Я тебе не відлюбив, не випив,

навіть ти казала – недопив.

Сумовитий вечір десь захлипав

і фіранки чорні опустив.

Ти єдина в самоті розрада,

просвіток смеркальної пори.

Не кажи – тебе чекала зрада,

і любов ждала – не говори.

Як, скажи, до тебе я вернуся?

Сном? Явою? Мертвим чи живцем?

І до кого словом обронюся

зболеним? Перед чиїм лицем

я тоді повідаю про долю -

ту, що, ніби зашпори, зайшла

в душу. Але кожну – славословлю.

Ти страждала? Отже, ти жила.

25.[1].

* * *

У затишку прожити не судилось:

ударив грім – і зразу шкереберть

усе пішло, що ніби тільки снилось,

як життєіснування й життєсмерть.

Тож іспитуй, як золото, на пробу

коханих, рідних, друзів і дітей:

ачи підуть крізь сто твоїх смертей

з тобою вслід? Ачи твою подобу

таки збагнуть – в передкінці життя?

Чи серцем не жахнуться од ознобу,

бо вже назад немає вороття,

лиш відчайдушно стелеться дорога

несамовитих? Скажуть – слава Богу?

Та тільки шкода – збавлять без пуття

собі віка – і тільки. Більш – нічого.

25.[1].

* * *

Гаряча ложка юшки – як молитва:

прозоре тіло миттю освіжить

і дух зогріє. Ніби лезо бритви,

той відігрітий дух в мені іскрить

і ловить сонця радісну порошу,

сріблішає, світлішає, стає

на рівні горя. Боже, дуже прошу -

не забери од мене, що моє,

і не додай того, чого не праг я,

що залишає в серці чорний шрам.

Зігрітий дух шумує, наче брага,

і прагне йти у вічність – напролам.

26.[1].

* * *

Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,

добро і правдо віку. Через сто

зневір. Моя душа, запрагла неба,

всерозкриленна, держить путь на стовп

веселого вогню, що осіянний

одним твоїм бажанням – аж туди,

де не ступали ще людські сліди,

з щовба на щовб, аж за смертельні грані

людських дерзань, за чорну порожнечу,

де вже нема ні горя, ні біди,

і врочить порив: не спиняйся, йди.

То шлях правдивий. Ти – його предтеча.

26.[1].

* * *

Вік би не бачити й не чуть

про тебе, скрипко чорна,

а вірші йдуть, і йдуть, і йдуть,

неначе кров із горла,

і пахнуть рутою, котра

уже напівзабута,

і пахнуть м’ятою. Добра

сам Бог мені прелютий

був зичив, даючи цей хист

проклятий – віршувати

на власну голову. А зміст?

А змісту не добрати.

Коли топилася душа

в грайливім струмуванні,

ти необачно полишав

всі приписи посланій,

де стільки ком, рисок, крапок -

сам чорт там шию зверне.

Сердечний наживеш порок

чи совісті каверни.

Добром об’яснена душа

велить вогнем палати.

Ти лиш за хистом полишав

право – обирати

собі дорогу. Бо не він,

а ти – був раб. Не блазнем,

а рудокопом. Домовин

таланту вічним в’язнем.

26.1.

* * *

Сотні збавлених марне днів -

ось життя рівновага.

Отже, рушили, взявши гнів

у руки – напереваги.

Це – як армія, як дисцбат

за образу сержанта.

Тут навчайся стати до чат

коло свого таланту.

Отже, рушили! Почала

вже чманіти од чаду

віра, бо не вперед пішла

путь твоя, а позаду

пам’яті. Наганяй літа,

ті, що збавили віку.

Пелена заслала густа

тобі погляд, каліко.

На ісході ти ісходив

життьові всі причали?

1О96 днів -

це багато чи мало?

* * *

Ці яблука тримала у руках

моя дружина. Зо три, зо чотири,

напевне, днів. І на її устах

лежала зморшка болю. Надто щирі

були для нас минулих кілька літ.

Здається, шість? Шість років ще й і місяць

на сьомий. Похилився білий світ

на вижалене соснами узлісся

там, де вітри гудуть: «У-гу-гу-гу!» -

ні спину їм нема, ні обереги.

Прости мені, любове, цю жагу

до мучених – і сущих, і полеглих,

до бідних, кривджених, до жебраків,

до кожного, хто, запізнавши горя,

віддарував мені, здається, вчора

людську біду за декілька віків.

* * *

Навкруг обрізано жалі,

обтято голосіння

і нашепти. Десь при столі

батьків моїх тужіння

згорьоване. Мене ж мій мур

відгородив од нього.

Не чути їхніх слів-зажур,

урвалася дорога,

якою близяться уста,

рамена і долоні,

де матірня рука свята

і висивілі скроні.

Ще наші біди замалі.

Ще наберись терпіння.

Навкруг