Читати книгу - "Заміж у покарання, Марія Акулова"

Замки клацають, мені стає все легше та легше.

Коли бачу Митька – навіть усміхаюся. Він без футболки, але я намагаюся дивитися у вічі. Бачу, що здивований. Це начебто нормальна реакція, але мені чомусь боляче.

– Аль, ти що твориш? – Злиться. Теж логічно. Зараз має пробачити.

Я ступаю ближче. Хочу потягтися до губ. Він не звик до того, що можу проявляти ініціативу, зрадіє. Тільки чоловічого рота я торкнутися не встигаю, у мою грудну клітку впирається рука.

Я втягую носом повітря. Воно здається мені надто квітковим.

Розплющую очі, дивлюся на Митю.

– Сьогодні їдемо. Я вирішила.

Він злиться ще сильніше. Стискає щелепи. Жовна грають. У мою кров вихлюпується нова порція адреналіну.

– Що за дебілізм, Аль? Я ж сказав чекати. Ми сьогодні нікуди не їдемо. Ти повертаєшся додому…

Мотаю головою.

– Ні. Завтра знову прийде цей. Я не хочу.

Митя недовго мовчить, ми боремося поглядами. Врешті хлопець видихає, наказує:

– Тут стій. Я зараз таксі тобі замовлю. Додому їдеш і чекаєш, зрозуміла?

Мені треба кивнути та послухатися. Бути покірною. Але Аллах дає мені знати, як я і просила. А може, справа в людях, а не в ньому.

Я чую, що у глибині квартири щось падає. Митя смикається, я скошую погляд.

У темному коридорі убогої студентської квартири неакуратно стоїть спішно кинуте взуття. Не лише чоловіче. Я застигаю поглядом на жіночих босоніжках на високих підборах.

У мене є подібні, але приводу вдягнути ще не було. Вони залишилися вдома.

– У вас гості?

Запитую, повертаючись до обличчя Митька. Він пересмикує плечима. Я накриваю руку свою і хочу опустити. Він пручається. Давлю сильніше.

Все розумію – вже штовхаю.

Сильно і несподівано, бо хлопець задкує, а я заходжу, рухаюся коридором до одної з дверей – його спальні.

Пам'ятаю, як він тут намагався отримати більше. Цілував мою шию, гладив руки, шепотів, як хоче...

Я не змогла переступити через себе. А комусь не треба переступати.

На підлозі лежить одяг. У ліжку – притискаючи до грудей простирадло – дівчина.

Уся кімната наповнена запахом, який я вловила ще в коридорі.

Мою душу випалює. Вона посміхається сором'язливо, я бачу, що смішно, шепоче: "упс"...

Мені здається, що я пам'ятаю її з університету, але це зовсім не важливо.

Ззаду наздоганяє Митя, стискає мої плечі, я сіпаюся.

Різко розвертаюсь і одночасно б'ю рюкзаком. Він задкує, поки не впирається в стіну.

– Аль... Це поки... Мені ж треба якось, поки ти...

Я не очікувала, що мені може бути настільки образливо, але по горлу прокочується схлип, зображення стає розмитим.

"Мені ж треба якось, поки ти…"

– Ти мені життя зламав…

Це навіть не звинувачення, я просто усвідомлюю це і не можу залишити в собі.

Розвертаюсь, біжу по квартирі.

Грюкаю дверима і знову лечу вниз по сходах.

Знаю, що Митя вигляне, але, швидше за все, вже не побіжить. А навіть якщо так – не наздожене.

Я бездумно несуся геть кілька кварталів, плачу навзрид. Шкодую себе. Це все вбивчо. Брудно. Погано. Опускаюсь на лаву, не відчуваючи сил. Плачу ще й на ній.

Але винити нікого не можу. Лише себе. Це ти собі життя зламала, Айко. Ти собі…

Я повертаюся додому до світанку. Моя втеча залишається непоміченою. Телефон Митька відправляється до чорного списку. Речі розкладаються на місця.

Будинок знову оживає вранці, а я ожити просто не можу.

Коли ввечері мама обережно стукає у двері, я зіщулююся.

Мені здається, що шкіру вночі здерли. А я хоч і медик, але гадки не маю, скільки часу потрібно для регенерації. Як жити із розбитим серцем ми ще не проходили.

До воріт під'їжджають машини. Я впізнаю низький гуркіт.

– Айко, спустишся? – Мама питає куди м'якше, ніж наполягала вчора.

А я мружуся, скидаю останню дозволену собі сльозу і змиряюся.

– Так, мамо. Спущусь.