Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

-    Та вже ж не підведіть. Я роздам  слова, будете  вчити, а наступного тижня  почнемо тренуватися.  Буде невеличка сценка з «Собору».  Артур, ти будеш Клодом Фролло, а  Лєна Новікова – Есмеральдою…

  При останньому слові по класу пробігся легкий  шумок. Всі подивилися  на Новікову, а та зблідла й блиснула  своїми  холодними очима. Хтось з останніх парт засміявся й рявкнув:

-    А Квазіморду теж  запросили? 

   Я  впізнала  голос  Маркіна Роми. Цей  завжди був безпринципним  і  з чужими почуттями не дуже то й панькався. Після цієї фрази  Лєна психанула, демонстративно поскидала всі свої речі до сумки й рвонула до виходу.  Коли проходила  повз  мене, зле  зиркнула, але я помітила, як нагорнулися на її очі сльози. Це  були сльози образи. Я стояла, як грубо, але точно, кажуть в народі «всравшись», не розуміючи, що зробила не так. 

- Ну ви, Соня Костянтинівна, й ляпнули ж, - першим  спробував просвітити Діма.

- Щось не те сказала, так? Діма, я не  розумію, що? – попросила я пояснити.

- Довга казка. Її не можна називати Есмеральдою. І  слово «Квазімодо» краще при ній не вимовляти. Нещаслива любов. Ще позаминулого року, - і   помчав за Новіковою, вважаючи, що я все зрозуміла й второпала. Як завжди «вчасно»  пролунав дзвоник, тому за хвилину   клас опустів. А я залишилася стояти біля  дошки, як та Пізанська  вежа: ніяк не впаде, й стояти прямо якось не виходить. Тільки й спромоглася, що  переміститися в підсобку, щоб перевірити три пачки зошитів із творами.  Це довге монотонне заняття, проте «перли» часто  радують і перетворюють таку роботу на нетривалі, але все ж веселощі. Не цього разу. Відкриваю зошит, читаю, ще раз читаю, але нічого не розумію… Так і сиділа над зошитами, опоки не почула:

- Чо ти дуєшся, вона ж не знала, -  це був  голос Вовки Титаренка. Значить, на уроці цього охломона не було, а як Лєні погано – він її заспокоює?  Цікаво дівки пляшуть.

  Проти звичайного, цього разу я закрила на щеколду підсобку, щоб ніхто не заважав моєму усамітненню. Я почула, як смикнулися двері ( Вова  перевіряв, чи є хто в підсобці), але  я зачаїлася, як хитра миша, що навчилася  ховатися від нахабного кота. Підслуховувати чужі  розмови погано, але я розуміла, що тільки так таємно  зможу  розплутати їхні  дикі таємниці, у які мене вперто ніхто не хотів посвячувати.

-    Вона  мене дратує, дура інститутська, - це так про мене Лєна. Про себе я виправила «взагалі-то  університетська».

-    А вона тебе намагається зрозуміти. Терпляча тьотка, - продовжував Вова чомусь мене захищати.

-    Ти її весь час вигороджуєш. Соня Костянтинівна така, Соня Костянтинівна  сяка. Хороша, чудова, свята. Ти часом  на неї не запав? Дуже схоже…

-    А що такого, що мені подобається вчитель?  Як училка вона кльова. І ти це знаєш, тому й бісишся.

-    Я ще не бісилася. Це квіточки. Ось вона в мене ще побачить,  почім в Києві рубіроїд…

-    А ти  наче знаєш, почім? І коли ти стала такою, Лєнка? Ти ж була нормальною дєвкою. Воно тобі нада так кіпішувать?

-    Нада. А ти не заступайся, а то миттю відставку отримаєш.

-    Лєна, яку відставку?  Про що ти говориш? Ми з  тобою  завжди були тільки друзями й не більше.

-    Ах так значить. Поки її не було – я була твоєю дєвкою, а тепер – друзі?- Лєна заторохтіла  підборами коридором, гучно грюкнувши  дверима. Це  означало, що вона пішла. Я  намагалася  не дихати й не сопіти ще з годину, не знаючи, коли  з класу піде Вова.  Так от чому Лєна мене записала у найбільші вороги. Через прихильність Вови.  
Після п’ятого уроку я попросила Лєну  залишитися після уроків, щоб поговорити, але вона проігнорувала моє прохання.   Маючи доволі кепський  настрій, адже даремно прочекала дівчину аж годину, я вирішила піти до  своєї  улюбленої  кав’ярні  й наїстися від пуза морозива – кажуть,  виробляє  гормон щастя. Не знаю, як іншим, а мені допомагає.

  Звичайно,  з’ясувати питання, що сталося рік тому, я могла у будь-якого учня класу, навіть у того ж Вови, але не це мені було потрібно. Я хотіла переконати Лєну, що не зазіхаю  на красунчика Вову, адже, наскільки я зрозуміла з усього почутого, в мені вона бачила суперницю. Я поставила  себе на її місце – так робити  завжди мене вчив тато –  і зрозуміла, що, можливо, я б теж поводилася агресивно, якби була  ученицею.

  Наступного ранку ( скільки разів переконувалася, що ранок вечора мудріший) чітко усвідомила, що  добровільно Лєна не погодиться на розмову. Тому треба було обдурити Лєну. Довелося підмовити завуча  Олену Дмитрівну  розіграти  виклик Новікової до адміністрації.  Олена Дмитрівна після уроків покликала  Лєну   до себе в кабінет, а  потім  туди увійшла я.

-    Я так і знала, що це підстава. Круто, Софіє Костянтинівно! - розчаровано  промовила Лєна. Завуч вийшла й Лєна спантеличено перевела на мене погляд. – А чо  Дмитрівна звалила?

-    Багато справ у жінки. Нам свідки теж ні до чого. Я просто хочу, щоб ти дещо зрозуміла. Сідай і вислухай.

 Лєна  деякий час стояла, збираючись з думками, вибираючи між «сісти й послухати» та «втекти». Без особливого бажання, проте дівчина  сіла в зручне дерматинове крісло напроти  мене. Вона  нервово крутила свій  красивий  срібний  браслет на правому зап’ястку, що  видавало її  нервовий стан.

-    Розумієш, мене не  влаштовують ті стосунки, які склалися між нами.  Вони пригнічують і тебе, і мене. Я так не можу, - відверто зізналася я.
-     Да вже ж, мало приємного, - погодилася дівчина,  нахабно зиркаючи в мій бік.

-    Я розумію тебе. Можливо, більше, ніж ти думаєш, - делікатно продовжила.

-    Та невже? Ану, просто цікаво, що ви будете мені тут заливати? Нотації читатимете? Яка я стерва, ага?

-    Ні. Я сама не люблю, коли  читають нотації. Дещо  розкажу, а ти зрозумієш.  Я сподіваюсь… Коли я вчилася  в школі, то  мала приблизно  такі ж проблеми, що і ти. Я знаю, як бути  найгарнішою дівчиною в школі. Всі на тебе  вирячаються, вважають  хто розпусною,  хто щасливою.  А краса не гарантує щастя.  Я була  гарною, навіть надто для нашої школи, - я пригадала свої шкільні роки.-  Іду школою, а всі дівчата шушукаються й  обговорюють  кожен  міліметр моєї фігури, довжину форми, черевики, зачіску. Хлопці – старшокласники обзивали шалавою, старшокласниці заздрісно смакували останню новину: я зустрічаюсь з хлопцем набагато старшим за мене і бідним ( наша  школа вважалася  престижною й було повно дітей із  заможних родин міста).