Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

-    Ви і зараз нічо, – зробила мені комплімент Лєна.

-    Дякую! Знаєш, скільки разів на  день мені пропонували  старшокласники  переспати за гроші?  Пропонували великі гроші. А як це принизливо й гидко!

-    І вам? Дибілів скрізь вистачає, - підсумувала Лєна.

-    Оце ти точно помітила.  Скрізь. Вони бачать зовнішню оболонку. А ми цінимо тих, що бачать внутрішній світ. Ми його ховаємо, але вони все одно бачать.

-    Їх не багато, - вирвалось у Лєни.

-    Але вони є. У мене такий був. Правда, недовго. У тебе теж є.

 Лєна різко підняла очі. Напевне, вона не очікувала, що  я  так швидко й влучно попаду  в її хворе місце.

-    Я  знаю і бачу твою симпатію  до Титаренка. Не сліпа. Я також бачу його хлопчаче захоплення  мною  як новим учителем. Невже ж ти думаєш, що я дозволю собі стосунки з учнем? Я ж  не буду ставити на карту свою професійну кар’єру, роботу й добре ім’я заради інтрижки з нехай і вродливим хлопчиком.

-    Ви просто  погано знаєте Вову. Ми з ним дружимо з пісочниці. Я вивчила всі його примочки. Якщо він щось  надумав – хоч адмагедон у світі.  

-    Лєна, у мене є наречений, - використала я останній, але, як мені здалося, найвагоміший аргумент.

-    Правда? І ви його любите? – надія заструменіла в її вже  теплих  очах, заміняючи ревнощі на цікавість.

-    Навіть більше: я скоро, можливо, з ним одружусь, - ляпнула й здивувалася, як останнім  часом  навчилася вправно й, головне, правдоподібно  брехати. Від Лєни чекала захвату, але її обличчя просіяло ненадовго.

-    Я не знаю, який  ваш там наречений, але  якщо Вовка схоче, ви кинете його під  три  чорти,- уміла ця дівчинка опускати на грішну землю.

-    Ну це ми ще подивимось. Ти мені краще скажи, чим я тебе учора образила, бо я не хотіла, бачить Бог, не хотіла.

 Лєна м’яла  якусь рекламну листівку, що  потрапила їй до рук зі столу завуча, й мовчала.

-    Ця розмова лишиться між  нами. Я обіцяю, - запевняла я. 

-    Ну гаразд. Не я, так хтось розкаже, тільки ще й прибреше, - міркувала вголос Лєна. -  Два роки  назад у нашому класі з’явився Ігор Пилипенко. Такий  собі звичайний хлопець. Через пів
року зізнався  мені у коханні. Я думала: ну  от, ще один з армії прихильників. Ага, зараз. Він мені теж трохи подобався, але щоб з ним гулять,  нафіга мені воно нада? А в нас у класі тоді Голубєва Дінка вчилася. Пройда  рідкісна. Вона в Ігоря так втріскалася, що проходу не давала. Ну а той  за мною по п’ятам ходив, квіточки дарував, вірші писав. Якось на уроці хімії як пирсне Дінка на мене кислотою, а Ігор затулив. Йому обличчя й шию обпалило.  Однокласники його  Квазімордою  дражнили,  настільки потворний став. Його маман розлучилася з папашкою -алкоголіком й поїхала за кордон до сестри. Там Ігорю пластичну операцію зробили. Декілька листів написав, а потім замовк. В останньому листі написав, що ми маємо припинити спілкуватися, тому що гарні дівчата  зазвичай непостійні, зрадниці, непутящі. Мовляв, він собі дівчину буде шукати не таку вродливу, як я.

-    Зрозуміло. Вибач за Есмеральду. Її Маша зіграє. Я  не знала твоєї історії. А Дінка? Її покарали?

-    Щас!  Уся школа на вухах стояла, але родаки цієї сучки багато грошей  відвалили. Відкупилися.  Але Вовка з хлопцями Дінці такий пресінг влаштували, що Дінку родаки швидко в  іншу  школу перевели. Але їй і там спасу не дають. У Вовки там знайомі, він їм про Дінку трохи нашептав.  Ви мені пробачте. Просто Вовка, він мені як брат. Напевне, більше.  Тільки я йому не потрібна, судячи з усього.

-    Хлопці  в такому віці самі не знають, що їм потрібно. Ти менше приділяй  йому уваги, то сам прибіжить.

-    Цей не прибіжить, - наполягала на своєму Новікова, але  загалом виглядала   трохи заспокоєною. 

-    Час розставить усі крапки над і. Йди додому й  пам’ятай про те, що я тобі друг, а не ворог. 

-    Спробую, - пообіцяла мені Новікова й залишила  кабінет  завуча. 

  В мене немов камінь з плечей скотився. Краще б провела з десяток уроків, аніж лікувати душі цих поранених  дітей. Ще на одну  ображену на мене дитячу душу стало менше. Ура! З мене виходить сякий-такий  педагог.  І все ж чудова вийшла   б з  Новікової Есмеральда.

   Відкритий урок  вийшов  просто  супер. Спочатку у мене  підгиналися колінка, цокотіли зуби й випадав конспект уроку з рук. Але варто було  увійти в колію,  як  я відчула  себе маленьким режисером  важливого дійства. Діти активно підіймали руки, говорили не те, що мали б говорити, але ж ніхто  й не знав, що вони мали говорити. Головне – говорять, читають, обговорюють, аналізують.  Сценка  також вийшла вдалою! В кінці уроку  я подякувала учням і нарешті  зітхнула з полегкістю. Директор дякував, завуч хвалила, а педагоги, що були присутні  на уроці, ласкаво посміхалися, адже  у самих  такий захід був  ще попереду.