Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Маленький зріст, проте, це не біда,
Хоча й дратує ця обставина, буває,
У гніві я страшний, немов орда,
Сміливість часто гори розсуває…
В усі часи в усіх класах неодмінно були найменші за зростом хлопчаки, яких традиційно дражнили «шпендиками». І вони сердилися на природу та усіх високих хлопців. І мріяли вирости високими, щоб довести усім і собі, що не у зрості річ. У класі, де навчалася я, таким карапузом був Павкін Серьожа. Навіть в десятому класі він був не вищим за метр п’ятдесят сантиметрів, коли всі хлопці навкруги повипиналися здоровенними лобами по метр вісімдесят, а то і по метр дев’яносто. Акселерація чистої води. Серьожа жив в одному зі мною домі, тому я була невимушеним свідком його щоденних знущань зі свого організму: зарядка, розтяжки, біг, віджимання, години висіння на турніку. І все заради того, щоб вирости хоча б на декілька сантиметрів.
Я очам своїм не повірила, коли якось приїхала до батьків і у товчії базару (от де можна зустріти вихідного дня усіх знайомих і родичів!) побачила знайоме обличчя й знайомі веснянки.
— Серьожка? – на всяк випадок перепитала я. — Ти?
— Ага, я, - соромлячись і червоніючи, відповів мені майже двометровий юнак. З короткої розмови я дізналася, що він тепер … баскетболіст. Отакої! А коли я видала, що працюю вчителькою, він так же мило соромлячись, вразив відвертістю:
— Наші в класі усі вважали, що ти будеш або моделлю, або акторкою. З такою зовнішністю…
— Та ладно! – тепер вже зашарілася я. – Ти знаєш, аж ніяк не пожалкувала, що не модель і не акторка,- а про себе подумала, що в роботі вчительській вистачає й того, й іншого.
— Ще не вечір, Сонь! Смутно я тебе в школі уявляю.
Так от, повертаємося до мого 10-Б класу, в якому титул «шпендика» обіймав Юра Гагарін. І, як ви зрозуміли з його імені й прізвища, він не став «шпендиком», а став «космонавтом», дякуючи своєму видатному тезці.
Юра Гагарін… Це був чорнявий хлопчина, на якому будь-який одяг висів мішкувато і незграбно. Але з самого початку я помітила в ньому велику силу духу й потужну енергію. У навчанні він не відставав, але в лави відмінників теж не мітив, хоча міг би, адже його знання були різнобічними. Діти розповідали, що Юра часто вигравав у шкільних вікторинах та конкурсах. Коли Гагаріна відправляли на олімпіади з географії, він обов’язково посідав призові місця. Це був той винятковий випадок, коли вчитель з географії Юрі не подобався, а від предмета хлопець просто фанатів. Батьки виписали Юрі дорогий яскраво ілюстрований журнал «Навколо світу». Щоб не крали з поштової скриньки, Юрина мама оформила абонентську скриньку на пошті й особисто забирала пресу. Як тільки черговий випуск журналу приходив на пошту, Юра кидав усі справи (уроки також випадали на задній план) й зачитував його до дірок. А далі знаходив більше вільних вух у класі, щоб поділитися «очманілими» відкриттями.
- Софіє Костянтинівно, а ви знаєте, яке місто розташовується на двох континентах?
– Знаю! – відповідаю впевнено. Я реально знаю.
- І яке? - зазирає прямо в зіниці очей.
- Стамбул!
- А в якій країні найбільше озер? А? – дуже вже хоче вразити чимось, чого не знаю.
- В Канаді! – відповідаю впевнено, не здаюсь. Це я знала ще зі школи.
- Правильно. А ось це точно не знаєте. У якій країні вулиці не мають назв?
- В Японії, - добиваю хлопця своєю ерудованістю.
- Вгадали, - підозріло так дивиться. Ще б чого, вчитель літератури з якогось дива знає географію. Ненормальне явище. Підозріле, можна сказати.
- Ні, Юрочка, прочитала. Я також цей журнал читаю, - вказую на згорнутий у трубочку «Навколо світу», у руках Гагаріна. Розчарувала трохи Юру й той, втративши інтерес до мене, бо чим він може здивувати начитану тьотку, пішов чіплятися до дівчат. Я вже лише з боку спостерігала, як він вичитував «незвичні факти»:
- Повна назва Лос-Анджелесу знаєте яка? «Ель-Пуебло-де Нуестра Сеньора ла Рейна де лос Анджелес де Порсиункула». А можна скорочено LA. Прикиньте?
І всі прикидали. У класі Юру любили й поважали, а от в школі дражнили й часто стусанів перепадало. І все через зріст. Але душа звичайного рядового українця, незалежно від зросту та віку, влаштована так, що вона терпить, доки має сили, доки чаша терпіння не переповниться. А тоді… тримайся мама і ховайся, хто може й куди бачить.
Отак і Юра терпів. Якось в кінці листопада наш клас чергував по школі. Я поставила Юру на найбільш відповідальний і почесний піст – на вхід. До завдань чергового біля входу входила перевірка наявності щоденників, і якщо в цей день за розкладом була фізкультура – спортивного одягу. Порядок був для всіх один. І треба ж було одному з одинадцятикласників борзонути й відмовитися показувати щоденника черговим. Назрівав конфлікт.
Одинадцятикласник не тільки обізвав Юру шмакадявкою, яка ще отримає «своє», а й грубо виматюкав Гаврилюк Лізу, яка чергувала разом з Юрою. Дівчина швидко втекла жалітися завучу Олені Дмитрівні. Можливо, якби дісталося тільки самому Юрі, хлопцю не так би було образливо. Але, як я помітила, хлопці мого класу дуже ревно стежили, щоб їхніх дівчат не ображали.
Тут на допомогу прийшов черговий адміністратор в особі завуча Олени Дмитрівни, яка згладила ситуацію й закликала борзого одинадцятикласника Гену Петрова до порядку – довелося хлопцю повернутися додому за щоденником. Але ж він не заспокоївся, а «забив стрілку» Юрі на перерві в чоловічому туалеті. Ще б пак! Якийсь шмаркач-недоросток посмів вимагати щоденник в одинадцятикласника! Одинадцятикласники – це особлива каста, «дембеля», яким і червоне світло горить зеленим, і килимки, бажано червоні, мають стелити, бо вони однією ногою вже поза межами школи.
Юра, весь такий гордий, на стрілку пішов … сам. Був би не таким гордим, пару друзів-однокласників прихопив би. Ті б пішли без питань, мої такі розваги люблять. Агєєв той би аж летів, так кулаки чухаються. Ні, Юра сам, хоча Гена Петров – дитина в три рази більша й ширша за Юру.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Практична педагогіка, Ксенія Демиденко», після закриття браузера.