Читати книгу - "Щастя на порозі, Уляна Пас"

Мене виписують через декілька днів. І тільки  тому, що я прошу про це у Натана. Лікар, звісно ж, проти, але сперечатися з Краєвським доволі важко. Доводиться пообіцяти, що я буду дотримуватися ліжкового режиму і всіх інших настанов лікаря.

Моє щастя важко описати словами, коли ми удвох з Натаном покидаємо будівлю клініки. Я міцно тримаюся за його руку вище ліктя, а він стримано посміхається. Лише зараз помічаю, як на нього поглядають інші жінки і навіть медсестри та розумію, що якимось дивним чином все так обернулося, що цей чоловік належить мені. 

Натан допомагає мені сісти у салон високого позашляховика, чекає, поки застібну ремінь безпеки і лише тоді зачиняє двері та сідає за кермо. Поки що водія у нього немає, адже Олег все ще у лікарні. На щастя, чоловікові значно краще і його перевели з реанімації у звичайну палату.

Мені подобається слідкувати за тим, як впевнено Натан обхоплює кермо довгими пальцями, як зосереджено слідкує за дорогою. Ось так дивилася б, не відриваючись. 

Натан попередив, що до мого повного одужання з нами буде жити його мама. Але оскільки у його квартирі лише дві кімнати, а в його мені заходити не можна, довелося йти на компроміс. Саме тому зараз ми їхали за місто у будинок Краєвських. Так, тепер ми всі житимемо там деякий час. 

Аню ще вчора відвезли туди, а от тепер настала моя черга. Не скажу, що не хвилююся. Мені реально страшно, адже доведеться жити під одним дахом з усією родиною Краєвських. А ще там може бути Артем, от його я бачити точно не хочу.

- До твого повного одужання Анею буде займатися моя мама, - пояснює Натан, коли покидаємо межі міста.  -Думаю, що тобі варто нагадувати про настанови лікаря. Якщо будеш їх порушувати, відвезу назад у лікарню.

- Не буду! - впевнено відповідаю. - Я сама зацікавлена у тому, щоб швидше одужати. Не люблю відчувати себе безпомічною. 

- Хіба тобі не подобається, що хтось про тебе піклується? - цікавиться Натан.

- Хтось - це ти? - посміхаюся. - Подобається, звісно. Навіть дуже. Але ж це не може продовжуватися вічність. 

- Чому ні? - дивується чоловік. - Сильною ти була до зустрічі зі мною, а тепер можеш бути слабкою. Тепер у вас з Анею є я. Звикай до цього. 

Натан кладе свою долоню мені на коліно і легенько стискає. За час мого перебування у лікарні ми добряче зблизилися. Я більше не шарахалася від його дотиків, а сам чоловік більш впевнено став мене торкатися. Тільки от далі дотиків та поцілунків справа не зайшла. Натана зупиняв мій стан, а мене якісь моральні принципи. Все відбувалося надто швидко, і я боялася кожного наступного кроку у бік чоловіка. 

Ірина Ігорівна зустріла мене з щирою усмішкою та Анею на руках. Я одразу потягнулася до крихітки, а вона до мене. Поки Натан заносив мої речі у кімнату, я сіла на диван у вітальні. 

- Як ти, маленька моя? Я так скучила! - не втримавшись, цілую Аню в щічки і відчуваю шалений прилив сил. Коли вона зі мною, я готова гори звернути. 

- Аня також сумувала. Можеш навіть не сумніватися, - додає мама Натана. - До речі, мій чоловік зараз на лікуванні за кордоном, тому ця крихітка стала моєю відрадою. Ти навіть не уявляєш, наскільки я щаслива, що вона з'явилася у моєму житті. 

- У Романа Вікторовича проблеми зі здоров'ям? - пригадую, що Натан щось говорив про це. 

- У нього був інфаркт кілька років тому. Зараз він проходить лікування раз на пів року,  - пояснює Ірина Ігорівна. - За здоров'ям завжди треба слідкувати. І тебе це також стосується. Можливо, хочеш відпочити?

- Я покажу тобі нашу кімнату, - Натан повертається до нас, і це його "нашу" сильно мене бентежить. Та перед жінкою я цього не показую. Повертаю їй Аню, а сама прямую за Натаном на другий поверх. 

Ми проходимо у простору кімнату з величезним ліжком, шафою і комодом. Тут є все необхідне для комфортного життя і навіть санвузол за сусідніми дверима. 

- Як тобі? - цікавиться Натан, поки я розглядаю все навколо. Він уважно за мною стежить, підпираючи спиною стіну. 

- Гарно. Ми будемо разом тут жити? - все ж таки запитую і дуже сподіваюся, що зараз моє обличчя не буде схоже на помідор. Все ж таки соромитися поруч з Краєвським я не розучилась. 

- Тебе щось бентежить? - Натан посміхається і робить крок у мій бік. Його долоня лягає на мою щоку, а тепло шкіри передається мені. 

- Ні, тобто… - і як йому сказати, що я дійсно соромлюся? Поцілунки - це одне, але спати разом…

- Можеш бути спокійною, я не збираюся нічого робити проти твоєї волі, - він говорить стримано та спокійно, і я вірю йому. - До того ж, поки що тобі не варто сильно напружуватися. Я хочу, щоб ти була здоровою, тому все для цього зроблю. 

Такий Краєвський подобається мені найбільше. Сильний та впевнений у собі. Поруч з ним я дійсно можу відчувати себе маленькою дівчинкою. Знаю: він захистить мене від усього поганого. 

Не втримавшись, сама роблю крок назустріч і обіймаю його. Моя щока торкається грудей чоловіка, і я відчуваю, як б'ється його серце. Ми стоїмо так деякий час, а коли відпускаю його, Натан цілує мене.

- Відпочивай, Мілано, - каже м'яко. - У мене сьогодні ще справи, але ввечері можемо побути разом. 

- Сьогодні субота, - бурчу. - У тебе що, взагалі немає вихідних?