Читати книгу - "В обіймах ночі, Рина Мир"

Глава 12.2. Попередній діагноз

Тимур

– Синку, але ж сьогодні неділя, і всі лікарні мають бути зачиненими.

Трясця! Подумки лясну себе по лобі, згадавши, що й Саня теж попереджував мене про те, що сьогодні вихідний. Але я вже намітив шлях, та й до того ж нас чекають.

– Мам, я зранку телефонував лікарю і він нас уже чекає. Не хвилюйся, це приватна лікарня і в неділю там працюють чергові лікарі. Не хвилюйся, – перебиваю її можливість заперечити, – це хороший і кваліфікований лікар. Він надасть нам кваліфіковану допомогу та поставить точний діагноз.

– Звідки ти знаєш?

– Я спостерігаю в соціальній мережі за цим лікарем вже кілька місяців. Він має на своєму досвіді купу виліковних пацієнтів від важких хвороб, а також лише хороші відгуки та рекомендації.

Мама зітхнула та сіла за стіл, не маючи змоги зі мною сперечатися. А й не варто. Я сказав, що вилікую її, значить, так і буде.

Я поставив на стіл дві чашки з чаєм і тарілку нашвидкуруч приготованих бутербродів. Ми поснідали в тиші, адже кожен думав про щось своє. Мама взагалі їла та пила чай неохоче, ніби я її змушував до цього. Вона виглядала такою змученою та замисленою, що мені важко було на неї дивитися. Я їв і думав про якнайшвидше її одужання. Гадав, що тих грошей має повністю вистачити на її лікування. Дві тисячі доларів – це великі гроші, проте я готовий віддати все до копійки, аби вона була здоровою та усміхненою, як раніше.

– Дякую, синку, – сказала мама, коли закінчила зі сніданком.

– На здоров'я. А тепер іди одягайся, а я замовлю таксі.

Мати лиш важко зітхнула, коли почула за замовлення машини. Кинула на мене здивований і незадоволений погляд, але я нічого не відповів. Лише схилив голову над смартфоном і набирав номер телефону знайомого водія. Так, для нас таксі – це небачена розкіш, але ж своєї машини ми не маємо. Ми її продали вже дуже давно. 

За кілька хвилин мама була готова, а я тим часом прибрав на кухні та вимив посуд. Телефон сповістив про приїзд водія, тому ми вийшли з будинку. 

Моя матір була такою блідою, що більше схожа на білу стіну, ніж на звичайну людину. Мабуть, саме з цієї причини водій і дивився часто на неї у дзеркало заднього виду. Я ж сидів на пасажирському сидінні біля чоловіка, тому такі його дії мене дещо дратували. Ясно ж було, як білий світ, що ми не з доброго дива їдемо до лікарні. 

Коли прибули за вказаною адресою, я допоміг матері вийти з машини. Також взяв її під руку та супроводжував до лікарні, а потім і кабінету лікаря. От тільки справа в тому, що за словами лікаря мама виглядає здоровою. Але ж це не так. Вона щоденно скаржиться на сильний головний біль, стала кволою, втомленою, з роботи її звільнили через те, що не встигала виконувати настанови начальника так само швидко, як і всі. А вона ж лишень терпить постійно те, що їй болить. Або він – не кваліфікований спеціаліст, як кажуть про те люди, або він бачить, що я маю гроші та натякає, що мало плачу йому за візит. 

Ми половину дня провели в лікарні. Здавали купу аналізів, але все безрезультатно. 

– Семене Ярославовичу, та невже ви не бачите, що їй погано? На жінку лише глянути можна і вже дати попередній діагноз! – не витримав я та нагримав на лікаря, коли ми залишилися з ним в кабінеті на самоті.

– Якщо ви такий розумний, як висококваліфікований фахівець зі стажем, то йдіть працювати до лікарні! 

Я важко зітхнув. Розумію, що перегнув палицю. Але як інакше? 

– Я вас дуже прошу, допоможіть моїй матері. Вона – єдина рідна людина, яка в мене залишилася. Якщо потрібні гроші, я розумію. Заплачу стільки, скільки треба. Тільки вилікуйте її. 

Після мого роздратування та подальшого заспокоєння лікар дивився на мене певний час мовчки. Мабуть, обдумував, стільки з мене можна здерти? Та нехай подавиться тими грошима, тільки спершу хай вилікує мені матір.

Лікар дивиться то на мене, то на папірці в своїх руках.

– Я бачу, що до вас не доходить. Зрозумійте, за аналізами вашої матері у нашій лікарні їй немає чого робити. Їй потрібно до іншої клініки звернутися. Відповідної.

– Тобто?

– Я можу виписати вам направлення до онкологічної клініки, а там уже нехай встановлюють діагноз та лікують. Бо я нічим не можу допомогти. І річ не в грошах, – кинув він на мене недбалий погляд перед тим, як схилитися над паперами, виписуючи направлення.

Онкологія? Серйозно!? Спочатку батько, а тепер мати? Я не вірю… Це жарт якийсь? Наді мною так доля знущається чи що? 

Так, Тіме, заспокойся. Семен Ярославович не може встановити діагноз. Він її обстежував і нічого не побачив. Тож це лише припущення з його боку. Ми з’їздимо до тієї лікарні та зробимо нове обстеження. А там уже будемо бачити, що далі робити. Але якщо виявиться, що з нею все гаразд, я знайду з-під того лікаря та спаплюжу його репутацію.

***