Читати книгу - "HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне"

Тут ми маємо багато всіляких груп. Із тими, хто належить до чистої раси й прихильно ставиться до нас, усе просто — їх буде онімечено. Натомість нижчих рас із ворожими намірами ми повинні позбутися. Таким місце на Сході.

Поміж цими двома крайнощами є ті, кого нам потрібно дуже ретельно дослідити. Тут можуть трапитися люди нижчої раси, але доброзичливо до нас налаштовані. Таких нам потрібно буде перемістити в Райх чи деінде, подбавши, однак, про те, щоб вони не розмножувалися, адже в рості їхньої чисельності ми не зацікавлені. Зрештою, тих чехів, що виявляться непридатними до онімечення — я гадаю, це буде приблизно половина всього населення, — можна буде пізніше відправити до Арктики, де ми споруджуємо концтабори для росіян.

Що ж до решти расово прийнятного, але ідеологічно ворожого населення, то це найнебезпечніша група, адже вони володіють якостями, притаманними панівній расі. Нам треба дуже серйозно замислитися над тим, що з ними робити. Декотрих можна переселити до Райху, у суто німецьке оточення, щоб перевиховати їх і онімечити. Але якщо це виявиться неможливим, нам доведеться ставити їх до стінки, адже я не можу дозволити перемістити їх на Схід, де вони сформують керівний прошарок, який виступить проти нас.

Думаю, Гайдріх розглянув усі можливі варіанти. Зауважте лишень цю стриману евфемістичну метонімію — «на Схід». Аудиторія поки ще не розуміє, що насправді ці слова означають «у Польщу, до Аушвіцу».

120

3 жовтня вільна Чехословацька преса в Лондоні відгукується на політичні зміни в Празі таким заголовком: «Масові вбивства в Протектораті».

121

Один із Гайдріхових працівників уже служив у Чехії два роки тому. Йдеться про Айхмана, якому після того, як він так добре попрацював у Австрії, доручили 1939 року керівництво Центральним бюро єврейської еміграції в Празі, а потім перевели до Берліна, де підвищили й призначили відповідальним за «єврейський напрям» у РСХА. Аж ось шеф кличе його знову до Праги, і Айхман повертається. Але за ці два роки відбулося чимало змін. Тепер, коли Гайдріх скликає нараду, то вже не для того, щоб поговорити про єврейську «еміграцію», а щоб обміркувати «остаточне вирішення єврейського питання» в Протектораті. Ось що ми маємо: у Протектораті налічується вісімдесят вісім тисяч євреїв, із них сорок вісім тисяч — у столиці, десять — у Брно й десять — в Остраві. Гайдріх вирішує, що Терезін буде ідеальним транзитним табором. Айхман занотовує. Перевезуть усіх швидко, щодня ходитимуть два чи три потяги, по тисячі людей у кожному. За перевіреною методикою, кожному єврею дозволять узяти з собою валізу, що не замикається, із багажем до п’ятдесяти кілограмів: особисті речі та — щоб полегшити завдання німцям — запас харчів на два-чотири тижні.

122

Новини з Протекторату досягають Лондона завдяки радіо й газетам. Сержант Ян Кубіш слухає розповідь свого друга-десантника про те, що діється в рідній країні. Убивства, убивства, убивства. І більше нічого. Відтоді як Гайдріх прибув до Праги, кожен день там — це день жалоби. Шибениці, тортури, депортації. Які нові жахливі подробиці так ошелешили Кубіша сьогодні? Він, наче механізм, у якого всередині щось затнулося, лише хитає головою й повторює:

— Як таке можливо? Як таке можливо?..

123

Я їздив до Терезіна, одного разу. Мені хотілося побачити це місце, тому що саме тут загинув Робер Деснос. Спершу потрапивши до Аушвіцу, він пройшов потім Бухенвальд, Флоссенбурґ, Фльоа. У Терезіні, звільненому 8 травня 1945 року, Деснос опинився після виснажливих «маршів смерті», під час яких він і підхопив тиф, котрий його доконав. Поет помер 8 червня 1945 року, помер, як жив — вільний, на руках юних санітара й санітарки, чехів, що кохалися в сюрреалізмі й захоплювалися творчістю Десноса. Ще одна історія, яку мені хотілося б утілити в книжці. Молодих людей звали Йозеф і Алена…

Терезін, Терезінштадт німецькою, був «фортецею, зведеною австрійською імператрицею для захисту богемського чотирикутника від зазіхань прусського короля Фрідріха II». Що це була за імператриця? Не знаю, я просто позичив фразу, яка мені сподобалася, у П’єра Вольмера, товариша Десноса і свідка його останніх днів. Марія-Терезія? Авжеж: Терезінштадт — місто Терези.

У листопаді 1941 року Гайдріх наказав перетворити містечко на ґетто, а казарму — на концентраційний табір.

Але це не все — аж ніяк не все, що треба сказати про Терезін.

Це було не таке саме ґетто, як усі решта.

Терезін використовувався як пересильний табір, це зрозуміло. Розподілені на групи євреї чекали там депортації на Схід — до Польщі або країн Балтії. Перший етап пішов до Риги 9 січня 1942 року: тисяча людей, із них п’ятсот вижили. Другий — за тиждень, також до Риги: тисяча людей, шістнадцять вижило. Третій — у березні: тисяча людей, сім вижило. Четвертий: із тисячі вижили троє. Загалом, немає нічого особливого в цьому страшному поступовому наближенні до ста відсотків, тільки ще одне жахливе свідчення славнозвісної німецької ефективності.

Однак, тимчасом як депортації тривають, Терезінське ґетто править за Propagandalager, тобто за ґетто-вітрину для іноземних спостерігачів. Його мешканці мали справляти приємне враження під час відвідин представників Міжнародного комітету Червоного Хреста.

У Ванзее Гайдріх оголошує, що німецькі євреї, відзначені нагородами під час Першої світової, старші за шістдесят п’ять років, які є видатними діячами — Prominenten — у якихось галузях, особами надто відомими, щоб одного дня просто зникнути без сліду, — таких євреїв буде поміщено до концтабору Терезін, де вони утримуватимуться у пристойних умовах, щоб трохи заспокоїти німецьке суспільство, усе ж таки дещо приголомшене 1942-го тією страхітливою політикою, якій воно не припиняло аплодувати, починаючи з 1933-го.

Терезіном можна замилити очі міжнародним спостерігачам тільки в тому разі, якщо євреї матимуть такий вигляд, ніби з ними тут добре поводяться. Ось чому нацисти дозволяють провадити в ґетто відносно розвинуте культурне життя: заохочується мистецтво, вистави, щоправда, під пильним оком есесівців, які до того ж вимагають, щоб на обличчях євреїв сяяли усмішки.

Представники Червоного Хреста, приємно вражені під час своїх інспекційних візитів, у звітах залишать вельми позитивні відгуки про ґетто, про культурне життя його мешканців і про ставлення до них із боку німців. Зі ста сорока тисяч євреїв, що проживали в Терезіні під час війни, виживуть лише сімнадцять тисяч. Мілан Кундера пише про них: «Євреї Терезіна не мали жодних ілюзій: вони жили в передпокої смерті. Їхнє культурне життя виставлялося про людське око нацистською пропагандою. Чи слід було їм усе ж відкинути цю хитку й оманливу свободу? Відповідь їхня цілком зрозуміла. Їхнє життя, їхня