Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

— Дайсоне, — серйозно відказав Воан, — я про це думав увесь сьогоднішній ранок, коли вас не було вдома. Я міркував над тим, що бачив, чи, точніше, думав, що бачив, і я дійшов єдино можливого висновку: про це краще забути. Я належу до тих людей, які дивляться на все тверезо і кожен день живуть у страху Божому, і єдине, що я можу — це вірити в те, що я став жертвою страшної ілюзії, фантасмагорії збентежених почуттів. Ви ж пам'ятаєте, як ми мовчки поверталися додому, не зронивши жодного слова про те, що, я думав, мені привиділося. Чи не краще б нам зберігати мовчанку й надалі? Коли я прогулювався тихим сонячним ранком, уся земля, здавалося, була сповнена святобливості, і, минаючи ту стіну, я не побачив на ній нових знаків, а ті, що були, я стер. Усе, з таємницею покінчено, і тепер ми можемо жити спокійно. Останні кілька тижнів щось отруювало мені життя. Я дійшов до межі безумства, але до мене знову повернувся здоровий глузд.

Містер Воан говорив серйозно і, нахилившись вперед у своєму кріслі, кинув на Дайсона майже благальний погляд.

— Любий мій Воане, — сказав той після короткої мовчанки, — до чого ці розмови? Надто пізно займати таку позицію — ми зайшли надто далеко. Тим паче, що ви, як і я, чудово розумієте: це ніяка не ілюзія, хоч би я всім серцем бажав, щоб усе було саме так. І я відчуваю свій обов'язок у тому, щоб розповісти — мушу розповісти — вам усю історію до кінця, принаймні те, що відомо мені самому.

— Що ж, — зітхнув Воан, — мусите, то мусите.

— Тоді, — мовив Дайсон, — якщо ви не заперечуєте, почнемо з кінця. Я знайшов брошку, яку ви щойно впізнали, в місці, яке ми назвали чашею. Та брошка лежала на землі біля купки сірого попелу, в якому ще досі жевріли жаринки. Вона, мабуть, випадково відчепилася від сукні тієї дівчини... Ні, не перебивайте мене. Тепер, коли я розповів вам кінцівку, ми можемо повернутися до початку, до того дня, коли ви завітали до мене в Лондоні. Наскільки я пригадую, невдовзі після того, як ви прийшли, то побіжно згадали про один огорнутий таємницею нещасливий випадок, що трапився у вас в селі. Дівчина на ім'я Енні Тревор пішла провідати родичку і не повернулася. Правду сказати, тоді мене не дуже зацікавила ваша розповідь. Існує безліч причин, з яких чоловік, а особливо жінка, може зникнути з кола своїх рідних та друзів. Якби вам довелося поспілкуватися з поліцією, то ви дізналися б, що у Лондоні чи не щотижня хтось таємничим чином зникає, а полісмени, поза сумнівом, стинали б плечима й казали, що згідно із законом великих чисел по-іншому й бути не може. Тож я був непростимо байдужий до вашої історії, але цьому також є пояснення — вона здавалася мені незбагненною. Щойно ви завели мову про мореплавців-негідників, які зійшли з корабля, як я одразу ж відкинув цю версію. Для того було багато підстав, але основним обґрунтуванням слугувало те, що випадкового злочинця чи жорстокого вбивцю-дилетанта завжди викривають, особливо якщо для своїх злодіянь він обирає сільську місцевість. Ви ж пригадуєте справу того Гарсії, про якого ви згадували? Він вирушив на вокзал наступного дня після вбивства, вдягнений у штани, вкриті плямами крові, з нідерландським годинником — своєю поживою, акуратно загорнутим у пакунок. Тож, коли я відкинув вашу єдину версію, в тій історії, як я вже казав, не вгадувався мотив злочину, а відтак вона стала неймовірно нудною та нецікавою. І я мав цілком міцне підґрунтя для такого висновку. Ви коли-небудь переймалися проблемами, про які ви знали, що вони не мають вирішення? Чи задумувалися колись над старою загадкою про Ахілла та черепаху[29]? Звісно ж ні, бо ви знали, що це марна справа, і тому, коли ви розповіли мені історію про ту зниклу сільську дівчину, я, особливо не мудруючи, почепив на неї ярлик незбагненності й більше про це не згадував. Але, як виявилося, я помилявся. Пригадуєте, як ви одразу ж перейшли до іншої справи, що цікавила вас куди більше, бо стосувалася особисто вас? Нема потреби переповідати цю дивну історію про візерунки з наконечників стріл, хоча спершу вона видалася мені банальною, дитячою витівкою, якщо не якимось розіграшем. Але наконечник стріли у ваших руках викликав у мене неабиякий інтерес. Я побачив, що він був незвичайний, не такий, як інші, і це, власне, пробудило моє зацікавлення. Щойно я сюди приїхав, одразу ж почав дошукуватися розгадки, намагаючись збагнути значення тих візерунків, які ви мені описали. Спершу був знак, який ми назвали армією — кілька зубчастих ліній з наконечників стріл, повернутих в одному напрямку. Тоді лінії, мов спиці колеса, зійшлися в одній точці, що нагадувала чашу, затим — трикутник чи то піраміда, і врешті — півмісяць. Зізнаюся, я вже й не знав, що думати, намагаючись розгадати цю таємницю, і, як ви розумієте, для мене то була подвійна, якщо не потрійна проблема. Тому що недостатньо було запитати в себе: що означають ці візерунки? Але й: хто за цим стоїть? І знову ж таки, хто може володіти такими цінними речами і, знаючи їхню ціну, розкидати їх при дорозі? Такі роздуми наштовхнули мене на думку, що людина чи люди, про яких іде мова, не знали справжньої ціни цим унікальним наконечникам, але з цим я далеко не зайшов, бо навіть добре освічена людина може не тямити на цьому. Тоді з'явились очі на стіні, і ми дійшли висновку, що обидва витвори належать одному авторові. Низьке розташування тих очей навело мене на думку, що по сусідству, можливо, живуть карлики, але таких не виявилось, а ще я знав, що діти, які щодня ходять до школи цією стежкою, не мали до тих малюнків жодного стосунку. Однак я був твердо переконаний, що той, хто намалював на стіні очі, ростом близько трьох з половиною — чотирьох футів, оскільки, як я вже казав, кожен, хто малює на вертикальній поверхні, інстинктивно робить це на рівні своїх очей. Але нерозгаданим залишалось питання про дивний розріз очей, що мали чітко виражений монголоїдний тип, про який англійські селяни не можуть мати жодного уявлення. І остаточно нас заплутав той очевидний факт, що ті, хто це малював, швидше