Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

Мама малюка Лейла вже вдруге напружила Барбору. Вперше, тиждень тому, попросила пройтися з візочком в інший бік, до каналу Сан-Мартан, аби передати її родичці пакет зі спеціями. До них, мовляв, приїхала бабуся з Бейрута і привезла купу гостинців. Так вона сказала.

Тепер ситуація повторилася, тільки якийсь далекий родич батьків Валіда мав чекати Барбору біля правого краю кладовища при кав’ярні з дивною назвою «Добедодо».

Нескінченна вервечка машин і моторолерів із увімкненими фарами повзла бульваром. Моторолери поспішали до своєї мети, об’їжджали застряглі в пробці автомобілі ліворуч і праворуч, протискуючись між машинами, зачіпаючи дзеркала заднього огляду і отримуючи взамін у спину добірну французьку лайку. Година пік будила в повітрі Парижа атмосферу агресії. Агресії швидше театральної, буфонадної, ніж тієї, від якої треба ховатися. Але все одно цей рейвах діяв на нерви. Настрій у Барбори і так був не святковий.

Ліворуч з’явилася цвинтарна стіна, й одразу ж відкрилася увігнута дуга-арка з воротами центрального входу, вже зачиненого. Барбора вже якось була тут, але без візочка. Вони з Андрюсом опинилися біля кладовища в той момент, коли з машини, припаркованої безпосередньо біля входу, добродії в білих кухарських куртках почали годувати голодних і бездомних. Черга цих нещасних здавалася нескінченною, і також, як змія, тільки змія тиха і терпляча, вона своїм кінцем майже сягала правого краю кладовища. Саме там, за словами Лейли, і була ця кав’ярня, на рю де Репо, тобто на вуличці Спокою, що тягнеться ліворуч угору, на вуличці, де з одного боку стояли житлові будинки, а з іншого — цегляна стіна міста мертвих.

Перед кав’ярнею, на другому й третьому поверхах якої розташувався однойменний готель, ніхто Барбору не чекав. Тиша, що майже раптом настала навколо, здивувала її. Густий потік машин і моторолерів продовжував свій рух бульваром, але тут — усього за якихось сорок метрів — жодного настирливого гомону. Немов близькість стін цвинтаря відштовхувала всі непотрібні та чужі для тих, хто залишив цей світ звуки. Від цієї майже-тиші Барборі стало легше. Її роздратування, пов’язане з вимушеною прогулянкою, минулося. Згадався дощовий ранок. Згадалася прогулянка з сенбернаром. Прогулянка в тому чудовому парку, в якому вона зазвичай гуляє алеями, котячи візочок із Валідом. Тільки цього ранку після того, як пес поробив усі свої справи, вона завела його в помешкання. Собі зробила чай, а собаці, що ліг біля дверей, дала кусник ковбаси. Сенбернар, коли зайшли, кинувся в їхню кімнатку і залишив на підлозі багато мокрих слідів. Андрюса вже не було, він поїхав одразу після сніданку. У «клоунське кафе» на рю де Севр. Може, він уже вдома?

— Ви Барбі? — спитав чоловічий голос з-за спини.

Барбора обернулася. Перед нею стояв хлопець років двадцяти в куртці з каптуром. Розгледіти його обличчя їй не вдалося. Козирок від каптура затуляв очі.

— Для мене Лейла передала два пакети, — нагадав він.

— Он один, — Барбора кинула погляд на візочок, закритий прозорою пластиковою накидкою від дощу.

Вона відсунула накидку і витягла легкий пакетик, що лежав у ніжках малюка. Передала його хлопцеві.

— Там має бути ще один, — недовірливо промовив він і сам нахилився над візочком і поліз туди рукою. — Ось! Ось він! — радісно вигукнув юнак, витягнувши з протилежного боку візочка — з узголів’я — пакет вдвічі більший за попередній.

— Дякую! — сказав він і пішов у бік бульвару, в бік гамору і рухомого світла фар.

Барбора поправила пластикову накидку від дощу. Зітхнула і, розвернувши візочок, рушила дорогою назад.

Лейла чекала її біля булочної. Вони завжди зустрічалися тут, на рю де ля Вілетт. За п’ять хвилин ходьби від їхньої квартирки.

— Завтра можете відпочити, моя мама з ним погуляє, — повідомила Лейла, вручаючи Барборі тридцять євро. — А післязавтра вранці я зателефоную!

Андрюса ще не було вдома, і Барбора насамперед витерла на підлозі висхлі відбитки лап сенбернара. Ввімкнула електрочайник. Присіла за стіл. Взяла з дерев’яної миски-хлібниці ранковий круасан, вмочила його кінчик у відкритий слоїчок із шоколадним кремом і відкусила. Приємна солодкавість у роті не змогла відвернути її від обтяжливої прогулянки до кладовища, не змогла відвернути її від неприємного присмаку цього вечора. І тридцять євро, отримані за послуги няні-кур’єра, також не тішили. Думати про це не хотілося, але і не думати Барбора не могла. Єдине, що вона точно могла — це залишити оті думки і сумніви собі, щоб не обтяжувати Андрюса, коли той повернеться додому. А він, якщо день виявився вдалим, обов’язково буде нав’язувати свою радість їй, не звертаючи уваги на настрій коханої. Нав’язуватиме й обов’язково нав’яже. І вона йому не буде суперечити і знову піде з ним у в’єтнамську або китайську забігайлівку, які тут гордо іменують «ресторанами».

Барбора зітхнула. Спробувала відвернути себе від цього неприємного стану. Згадала про друзів, котрі перебувають тепер далеко. Про Клаудіюса й Інґриду, до котрих звідси набагато ближче, ніж до Ренати та Вітаса. Вони наразі так і не доїхали з Анікщяя до своєї Італії! Цікаво, як у них там справи? Чи справді сидять на хуторі Ренати? Це ж, мабуть, така нудьга! А Інґрида востаннє по скайпу показала розкішний особняк, за яким вони тепер доглядають і в якому влаштовують собі вечері й обіди. У них усе чудово. Є і гроші, і машина. Хоч комусь із їхньої гарної «шенгенської» компанії пощастило!

На обличчі Барбори з’явилася сумна усмішка. Ні, і тут також не все так кепсько! Навіть навпаки! Тут усе чудово, просто вони ще не звикли, ще не пристосувалися до цього паризького легкого життя. Просто не вдається заробити! Хоча ні, на прожиток вони сяк-так заробляють, а ось на спокій — ні. Але процес іде. Й Андрюс, здається, в цьому процесі обганяє її, Барбору. Хоча це вона йому розповіла про «ринок клоунів» на рю де Севр. І хоча жодного реального ринку там не виявилося, але він його знайшов! Бо не дурень!

Усмішка Барбори перестала бути сумною.

І дуже вчасно. За вхідними дверима дзенькнули ключі. Два замки по черзі клацнули, і двері відчинилися.

Барбора піднялася йому назустріч. Поцілувала.

— Ти, мабуть, хочеш піти кудись повечеряти? — поцікавилася вона.

— А що, у нас нічого немає? — розгубився Андрюс. — Я якось втомився сьогодні. Гадав, що вдома повечеряємо.

Барбора з полегшенням зітхнула.

— Я також втомилася, — зізналася вона. — Можемо і тут перекусити.

Уже за столиком, поїдаючи