Читати книгу - "Найкраще в мені"

Як тоді.

Тед почепив «Ґлока» до стегна. Найважливіше — застати Довсона зненацька. Підійти достатньо близько, аби поцілити, тоді вкинути тіло до багажника й кинути орендоване авто десь подалі від території. Зняти номери, підпалити — нехай горить, доки одна рама не лишиться. Та й тіла позбавитися буде не так уже й тяжко: обважити добряче, кинути в річку, а тоді вода й час зроблять своє діло. Чи закопати десь у лісі, де ніхто не знайде. Без тіла убивства не довести. Маленька міс чирлідер разом із шерифом можуть що завгодно підозрювати, та від підозр до справжніх доказів — як до неба рачки. Усі, ясно, забігають, але нехай, побігають і вгамуються. А тоді вже й з Ейбі можна буде стосунки з’ясувати. І якщо по-простому, то як Ейбі не триматиметься берегів, то і сам може опинитися на річковому дні.

Готовий, Тед вийшов з авто й пішов крізь ліс.

* * *

Довсон відклав ключа й закрив капот. Двигун був готовий. Відтоді, як Аманда поїхала, його не полишало відчуття, що за ним спостерігають. Коли він вперше відчув на собі чийсь погляд, то він чимдуж стис ключа в кулаку й визирнув із-за капота, але навколо нікого не було.

Тепер, ідучи до дверей гаража, він уважно дивився перед собою. Він бачив порослі кудзу [11] дуби й сосни, бачив, як видовжилися вечірні тіні. У небі над ним промайнув яструб, його тінь подріботіла долом, і в кронах дерев зацвірінькали шпаки. Поза тим, то був звичайний тихий спекотний літній вечір.

Але хтось спостерігав за ним. Хтось, хто ховався десь поблизу, — він був певний, і в голові його промайнув спогад про дробовик, давно захований на розі, під деревом, замотаний у проолієну ганчірку й запакований. Удома в Така теж була зброя, мабуть, під ліжком, та Довсон не був упевнений, що вона була законною. Навколо нікого не було, наскільки він міг бачити, та в ту саму мить він помітив боковим зором різкий, але невловний порух серед дерев на тому боці доріжки.

Коли він придивився пильніше, там нікого не було. Він кліпнув очима в очікуванні нових ознак руху — намагався зрозуміти, чи не є це породженням його уяви — і тут волосся на його потилиці стало сторчма.

* * *

Тед рухався обережно, він розумів, що набігати різко було нерозумно. Раптом він пошкодував, що не взяв з собою Ейбі. З Ейбі було б зручніше — взяли б Довсона в обценьки. Але Довсон досі був там, якщо тільки йому не заманулося прогулятися пішки. Тед би почув, як Довсон заводить авто, якщо що.

Цікаво, де ж він ховається. У гаражі чи в будинку? Чи десь надворі? Тед сподівався, що надворі, бо місцина навколо будинку добре прострілювалася з вікон. Дім стояв на узліссі, за ним був струмок, та вікна були з усіх боків, і Довсон міг помітити його. В такому разі ліпше було б почекати серед дерев, доки Довсон вийде назовні. Та проблема була в тому, що виходів було два, а Тед не міг бути і там, і там одночасно.

Насправді треба було привернути увагу Довсона, і тоді Довсон вийшов би подивитися, що коїться, і наблизився би до Теда достатньо, аби можна було стріляти. Треба тридцять футів, і тоді «Ґлок» йому не зрадить.

Але як привернути увагу? Оце так питання.

Він виповз уперед, уникаючи гілок і каміння. По всій окрузі ґрунт був кам’янистим, і дощі постійно вимивали з землі гострий щебінь. Просто й ефективно. Можна кинути каменя — розбити фару чи вікно — і тоді Довсон вийде розбиратися, і на нього вже чекатиме Тед.

Він підняв із землі кілька камінців та поклав їх до кишені.

* * *

Довсон тихенько прокрадався до місця, де помітив рух, пригадуючи галюцинації, що траплялися в нього після вибуху на платформі. Усе це дуже нагадувало попередні видіння. Він дійшов до краю узлісся й став удивлятися в гущавину, намагаючись дихати спокійніше й притишити серцебиття.

Він зупинився, почувши шпачине щебетання: у кронах ховалися сотні пташок. А то, може, й тисячі. Коли був малий, він часто відчував захват від того, як вони роєподібними зграями зривалися з дерев, варто було лиш плеснути в долоні — наче їхній політ обмежували невидимі тенета — а тоді знов всідалися по місцях. І тепер вони щебетали. Але до кого?

Попереджали його?

Він не знав. Перед ним був ліс, він шумів і невпинно рухався, мов суцільна жива істота. Повітря було важким і солонуватим через запах гнилої деревини. Гілляччя низькорослих дубів повзло долом, а тоді лізло догори. Кудзу й іспанський мох затуляли собою усе, обмежуючи світ до кількафутової живої келії.

Краєм ока він знов зувидів порух і повернувся обличчям до його джерела — йому перехопило подих, коли просто на його очах темноволосий чоловік у синій штурмівці ступив за дерево. Довсон чув, як у вухах відлунює шалений пульс. Ні, думав він, такого не може бути. Це не насправді. Це не може бути насправді. Йому ввижається.

Але, розсуваючи гілки й зарості, він побіг крізь ліс слідом за чоловіком.

* * *

Уже близько, — думав Тед. Крізь гілля він розгледів верхівку димаря й пригнувся, старанно обираючи, куди ступити. Жодного шуму, жодного звуку. Це на полюванні найголовніше, а Тед був знаним мисливцем.

Людина чи звір — немає різниці, якщо знати своє діло.

* * *

Довсон пробирався крізь підлісок, вихляючи між дерев. Тяжко дихаючи, він намагався скоротити відстань. І зупинитися боявся, і з кожним кроком його сильніше охоплював страх.

Він дійшов до місця, де востаннє бачив чоловіка, і пішов далі в пошуках слідів. Піт стікав його обличчям, грудьми й спиною, наскрізь мокра сорочка прилипла до тіла. Він стримав несподіване бажання погукати чоловіка — йому було цікаво, чи з може він вичавити з себе бодай звук. Але горло йому наче наждаком потерли.

Земля була суха, соснове гілляччя хрупотіло під підошвами. Коли він перестрибнув через сухе повалене дерево, то помітив чоловіка, що тікав від нього крізь хащу, й незастебнута штурмівка лопотіла за його спиною.

Довсон перейшов на стрімкий біг.

* * *

Тед нарешті доповз до стосу дров