Читати книгу - "Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити"

для вас зробити».

Вона вважала, що оберігає своїх дітей, та насправді виховувала в них таке ставлення до життя, ніби весь світ їм заборгував. То було небезпечне виховання: один з її синів «позичив» гроші у свого працедавця і опинився у в'язниці!

Ми повинні пам'ятати, що наші діти здебільшого стають такими, якими ми їх виховуємо. Наприклад, сестра моєї матері, Віола Александер, є чудовим прикладом жінки, яка ніколи не мала жодних підстав нарікати на «невдячність» дітей. Коли я ще був хлопчиком, тітонька Віола забрала до себе свою матір, щоб піклуватися про неї, доглядала вона і матір свого чоловіка. Я заплющую очі і подумки лину в минуле. Мені здається, я й зараз бачу цих двох старих жінок, що мирно розмовляють, сидячи біля каміну в будинку на фермі у тітоньки Віоли. Чи дошкуляли вони їй? Гадаю, таке частенько траплялося. Але ви ніколи не здогадалися б про це, спостерігаючи за її поведінкою. Вона щиро любила цих старих жінок, в неї вони почувалися як удома. Тітонька Віола доглядала їх, хоча в неї самої було шестеро дітей. Але вона ніколи не вважала, що робить щось надзвичайне, і не чекала подяки за турботу про бабусь. Для неї така поведінка була цілком природною, вона охоче це робила.

Де тітонька Віола зараз? Двадцять із гаком років вона вдова. У неї шестеро дорослих дітей, які усі живуть окремо, в них свої родини. І всі вони нетерпляче очікують на її візити і запрошують до себе жити. І діти, й онуки її обожнюють і намагаються якнайчастіше спілкуватися з нею. Що ж, вони роблять це все через почуття обов'язку? Нісенітниця! Це любов, щира любов. Вони зростали в атмосфері тепла і доброти. Тож і не дивно, що зараз ці діти віддають матері ту любов, яку отримали від неї у дитинстві.

Отже, слід пам'ятати: щоб наші діти були нам вдячні, ми повинні самі виявляти вдячність до інших людей. Пам'ятайте, що маленькі дітки мають дуже великі вушка, якими уважно слухають, про що ми говоримо. Тож завжди будьте напоготові. І коли вам наступного разу спаде на думку применшити чиюсь доброту в їхній присутності, — зупиніться. Ніколи не кажіть: «Погляньте на ці серветки, які тітка Сью надіслала до Різдва. Вона виплела їх власноруч. І тут зекономила — стара скнара! Вона ж жодного цента на них не витратила!» Це зауваження може видатися вам цілком природним, але вас чують діти. Краще натомість похвалити тітку: «Погляньте, які гарні серветки надіслала нам тітка Сью на Різдво. Вони просто чудові! А скільки часу вона витратила на них! Давайте подякуємо їй листівкою». І ваші діти таким чином підсвідомо засвоять звичку цінувати добро і висловлювати вдячність тим, хто його робить.

Щоб уникнути образ і розчарувань через невдячність, дотримуйтеся Правила 3.

1. Замість того щоб нарікати на чиюсь невдячність, просто не чекайте на подяку. Пам'ятайте, що Ісус вилікував десять хворих на проказу за один день і лише один із них подякував Йому за це. Чому ж ми повинні очікувати на більшу вдячність, ніж отримав Ісус?

2. Пам'ятайте, що єдиний шлях стати щасливим полягає не в очікуванні подяки за свої вчинки, а в тому, щоб робити добро задля власної втіхи.

3. Пам'ятайте, що вдячність — це риса характеру, яку можна виховати. Тому якщо ми хочемо, щоб наші діти були вдячні, ми повинні навчити їх цьому.

Розділ 15

Віддали б ви те, що маєте, за мільйон доларів?

знаю Гарольда Еббота багато років. Він жив у Вебб-Сіті, штат Міссурі, і був завідувачем учбової частини на курсах, де я викладав. Якось ми зустрілися в Канзас-Сіті, і він підкинув мене своєю автівкою на мою ферму в Белтон, штат Міссурі. Під час цієї поїздки я запитав у нього, як він долає свій неспокій. У відповідь він розповів вельми цікаву історію, якої я ніколи не забуду.

«Раніше я часто хвилювався, — сказав він, — та якось весняним днем 1934 року крокував вулицею Вест-Доверті у Вебб-Сіті і несподівано став свідком видовища, яке змусило мене забути про всі мої тривоги. Все сталося протягом десяти секунд, але за ці десять секунд я дізнався більше про те, як треба жити, ніж за останні десять років мого життя. Два роки я хазяйнував у бакалійному магазині у Вебб-Сіті. За цей час я не лише втратив всі свої заощадження, а набрався таких боргів, що довелося виплачувати їх упродовж семи років. У неділю, за тиждень до цих подій, я зачинив свій магазин, а того дня прямував до банку, щоб узяти там позику на поїздку до Канзасу в пошуках роботи.

Я йшов, як людина, котру спіткало лихо. Я втратив віру в життя і здатність боротися. Раптом я побачив безногого чоловіка. Він сидів на маленькому дерев'яному візку, до якого були прикручені коліщатка від роликів, і пересувався, відштовхуючись від бруківки дерев'яними полінцями. Я побачив, як він перетнув дорогу і намагається заїхати на тротуар. Для цього він злегка нахилив свій візок. Цієї миті наші очі зустрілися, і чоловік усміхнувся. „Доброго ранку, сер! Прекрасний ранок, чи не так?“ — радісно промовив він. Я приголомшено дивився на нього і раптом зрозумів, який я багатий. У мене дві ноги. Я можу ходити. Мені стало соромно за те, що кілька хвилин тому я жалів себе. Я сказав собі, що коли ця людина може бути щасливою, радісною і упевненою в собі навіть без ніг, то, звісно ж, і я можу бути таким, адже у мене є аж дві ноги. Я відчув, як мене переповнює бадьорість. Раніше я збирався позичити у банку лише сто доларів, а зараз подумав, що подвою цю суму. Я мав намір сказати банківським службовцям, що їду до Канзаса, щоб спробувати знайти там роботу, але тепер я вирішив сказати, що їду, аби отримати роботу. Я взяв гроші і знайшов роботу». До дзеркала у моїй ванній кімнаті прикріплений аркуш паперу, де написані слова, які я читаю кожного ранку під час гоління:

«Я був засмучений, бо не мав черевиків.

Але тільки до тієї миті, коли зустрів чоловіка, в якого не було ніг».

Якось я запитав Едді Рікенбейкера про те, який найцінніший урок він отримав для себе, коли разом із товаришами двадцять один день просидів на рятувальних плотах у Тихому океані без жодної надії