Читати книгу - "Втекти від чудовиська, Аріна Вільде"

Її обличчя змінюється, усмішка зникає, ніби сонце сховалося за хмарами. Вона відкидається на шезлонг, погляд стає настороженим.

— Про що ти? 

Я мовчу, поглядом ковзаю по її обличчю. У цей момент мені хочеться схопити її за руку, вибачитися і сказати, що все це помилка. Але замість цього я дістаю телефон і відкриваю фотографії, які надіслав Тимур.

Знімки, де її чоловік обіймає іншу жінку, де він грається з дітьми, про яких дівчина навіть не знає. Кожна фотографія — ніж у її серце.

Я перекладаю телефон до неї. Вона дивиться на екран, і її руки починають тремтіти.

— Ні... — голос ледве чутний. — Це неправда. Це ж...

— Я подруга його дружини. Так уже вийшло, що ми відпочиваємо тут в один час. Я побачила тебе вчора з ним. Власне, тому й вирішила познайомитися з тобою, — кажу тихо, стискаючи телефон. — Він одружений, Вероніка, і він використовує тебе.

— Це не правда! Тебе хтось підіслав до мене? Ти хочеш зруйнувати наші стосунки? 

— Я схожа на людину, яка хоче зруйнувати ваші стосунки? — запитую спокійно. — Я можу показати тобі інстаграм його дружини і ти сама все зрозумієш. За десять років шлюбу там накопичилася купа фоток. 

Сльози наповнюють її очі, вона відвертається, дивлячись кудись у далечінь. Навколо так само дзюрчить фонтанчик, пахне евкаліптом, але цей момент просякнутий болем і розчаруванням.

— Чому ти мені це показуєш? — шепоче вона, насилу дихаючи. — Ти спеціально? Звідки я знаю правда це чи підробка? Може це взагалі його сестра і племінники? 

— Не подумай, що я роблю це через свою подругу. Ти не перша і вже точно не остання його коханка. Вона прощає покидькові кожну зраду, тому що у них троє дітей і він їх повністю забезпечує. Я вирішила розповісти тобі це, тому що знаю, як це — довіритися не тій людині.  І тому що я не хочу, щоб ти дізналася правду занадто пізно. Ти молода і гідна кращого чоловіка. Не вплутуйся в це. 

Вона мовчить, сльози стікають по щоках. Я не чіпаю її, даю час переварити удар.

— Дякую, — нарешті видихає вона, голос хрипкий. — Напевно... дякую.

Я киваю, прибираючи телефон у сумку.

— Якщо захочеш поговорити, я поруч, — тихо вимовляю я, встаючи з шезлонга.

Я повертаюся і йду, залишаючи її саму. З кожним кроком важкість на душі зростає. Я зробила все правильно, але чому від цього так боляче?

У номері на мене чекає Тимур. Його погляд вивчальний, уважний.

— Як усе пройшло? — запитує він.

— Не знаю, — відповідаю чесно, дивлячись на нього. — Здається, повірила. Мені боляче за неї.

Він мовчки підходить до мене і бере за руку. Його пальці теплі, міцні.

— Ти зробила все правильно.