Читати книгу - "Позашлюбний спадкоємець Чудовиська, Аріна Вільде, Анастасія Kовальська "

Я настільки шокована тим, що сталося, що не відразу помічаю, що приїхали ми не до нашого будинку.

Тимур заїхав на підземну парковку і заглушив мотор. 

- Де ми? - запитую схвильовано. Уважно розглядаю чоловіка. 

І справді, що я про нього знаю? Тільки те, що пишуть у газетах і те, що він до непристойності багатий. Але ким він був п'ять років тому і зараз - досі й гадки не маю. 

Він бандит? 

- Сьогодні залишитеся в мене. Не сперечайся. Це для вашої ж безпеки, - відстібає ремінь безпеки. 

Я дивлюся на Тимура, не вірячи своїм вухам. У нього холодний і рішучий вираз обличчя, і я розумію, що сперечатися марно. Але залишатися в нього? У його будинку? Це занадто. Навіть попри те, що я усвідомлюю всю серйозність ситуації. 

- Тимуре, я можу подбати про себе і про Лізу, - відповідаю я, намагаючись говорити спокійно, хоча всередині все трясеться. - Я не впевнена, що в тебе вдома безпечніше. До того ж, із нами і так цілодобово хтось із охорони. 

Він різко повертається до мене, його погляд виблискує, ніби в ньому спалахнула блискавка.

- Ти бачила, що щойно сталося? - Шипить він, намагаючись не розбудити Лізу, яка встигла заснути вдруге. - Ці люди знали, кого шукають, і чого хочуть. Якби я не був підготовлений, вони могли б заподіяти вам шкоду. І ти хочеш повернутися додому, ніби нічого не сталося?

- Цікаво, і чому ж це сталося? Раніше ніхто нами з донькою не цікавився, а тепер якісь бандити загрожують нашій безпеці! - кидаю я, відчуваючи, як злість починає кипіти під шкірою. - Чому ми маємо страждати через твої розбірки, Тимуре? Якого біса ти взагалі вплутав у це мою доньку? Не міг спочатку вирішити свої проблеми, а потім грати в щасливого татуся? 

Тимур глибоко зітхає, немов намагається заспокоїтися. Але його погляд залишається жорстким. Я вивела його з себе. Але в чому я не права, скажіть мені? 

- Віро, ти думаєш, я міг передбачити це? Або спеціально це зробив? Вони знали, що ти зі мною. Вони бачили дитину. Тепер ви теж під загрозою. Але я не дозволю їм нашкодити вам. Крапка.

Я хочу заперечити, але Ліза починає ворушитися, розплющивши очі. Притиснувши до себе зайця, боязко запитує:

- Матусю, ми вже приїхали? Чому не додому?

Моє серце стискається. Погляд Лізи, її страх... Я не можу її піддавати ще більшому ризику, але ідея провести ніч у будинку Тимура мене пригнічує.

- Ми ненадовго зупинимося у дядька Тимура, - нарешті кажу я, намагаючись, щоб голос звучав якомога спокійніше. - Він запрошує нас у гості.