Читати книгу - "Дубинські: Перше Різдво, Емілія Дзвінко"

Кажуть, якщо до одруження не спробували пожити зі своїм партнером під одним дахом, то які б сильні почуття між вами не були, перший рік спільного життя буде дуже важким. Щоденність кожного з пари — впливає на обидвох і від цього нікуди не подінешся. Зізнаюсь, я трохи переживала через це, бо не всі пари гладко проходять випробування побутом і ми з Кирилом також мали всі шанси його «завалити». Адже в підході до організації роботи та свого домашнього простору, у щоденних звичках та у виборі їжі, я сильно відрізняюся від нього. Але ми поєднали непоєднуване. В нашому побуті зійшлися мій творчий безлад та його гармонія мінімалізму, здорова їжа на сніданок та вечори піци, його шафа з майже 50 відтінками сірих сорочок та костюмів і мій гардероб в стилі Керрі Бредшоу, правда я не настільки фанатка туфель, тож Кирилу в цьому плані трохи пощастило.

До того як переїхати в окремий будинок, ми з Кирилом не встигли нажитися разом в одній квартирі і навіть в одному місті довго не набулися, ті вирвані зустрічі у Парижі та в Києві — складно сприймати, як класичний формат спільного проживання, скоріше тимчасовий варіант на валізах. Тож мої страхи були небезпідставними, але, на щастя, не стали реальними. Моя версія — ми впорались зі стресом спільного проживання, бо надто довго йшли до цього і знаємо, що жодна побутова проблема не варта нашого розлучення. Стосунки на відстані, проблеми з бізнесом, погрози від його колишньої і замах на життя — цього більше ніж достатньо, щоб понад усе цінувати один одного і те, що нам вдалося досягти разом. Правильні пріоритети, то наше все.

Звісно, що моя незапланована вагітність також зіграла не останню роль. Спочатку, я сильно переживала через неї і навіть думала, що ця дитина не є бажаною для Кирила. Зараз, коли згадаю про свої додумування та емоційні накрути, то лише посміхаюся, бо розумію, що кращого татка для малюка годі й шукати. Інколи мені видається, що Кирило більше готовий до появи нашої  дитини, ніж я. Це неймовірно приємне відчуття, бо коли мене накриває черговою емоційною хвилею, що для вагітних є цілком нормальним явищем, Кирило завжди знає, що відповісти, як підтримати, коли підкласти подушку за спину, а коли подати шматочок тортика, щоб мої сльози знову плавно перейшли в сміх. Кирило багато читає про батьківство та ходить зі мною на курси, а ще він на відстані очолює найбільшу компанію з виробництва керамічної плитки в Україні та інколи страхує мене з моїм бізнесом, якщо я не справляюся. Тож навіть не шукайте ідеального чоловіка, бо він вже зайнятий мною.

****

— Білявко, я в аеропорт за Поліною та Марком, — Кирило сідає на дивин біля мене і забирає ноут з моїх рук, — Ось так набагато краще, — цілує в носик. 

— Я лише перевіряла пошту і цікавилася чи на виробництві все добре, — виправдовуюся. Обіцяла, що з грудня відправлю себе у тривалу відпустку і доки не народиться малюк делегую всі справи Мішелю, але ніяк не вдається.

— Лео, — Кирило бере мене за руки і перебирає кожен пальчик. — Мішель впорається і твоя дитяча лінія LEOkids вийде ідеальною. Зараз твоє основне завдання берегти себе, не хвилюватися і бути максимально щасливою, щоб малюку передавалися твої емоції і він наперед знав, яка в нього класна мама.

— Ти йому щоранку кажеш, що в нього класна мама, — сміюся з його слів. — Не боїшся, що він маму любитиме більше ніж тата? 

— Буду лише радий, — Кирило цілує мене в носик, — Малюк, у тебе справді найкраща мама. — нахиляється до живота. — Правда трохи вперта, та з цим ми впораємося. Правда ж!

— Я не вперта, а відповідальна, — виправляю Кирила. Повільно підводжуся з диванчика і беру зі столу теку з ескізами. Кирило не схвально хитає головою. 

— Будь ласка, передай це Мішелю, — простягаю йому теку.

— Лео, ну скільки можна? 

— Це допрацьовані ескізи для LEOkids, — винувато кліпаю очима. — Обіцяю-приобіцяю, що більше не братимусь за нові проєкти і повністю довірюся Мішелю, — підходжу ближче до Кирила і цілую його в щоку. Той не поспішає забирати в мене ескізи, але я не здаюся і цілую його вдругу щоку.

— І ще в губи, — зухвало усміхається Кирило. Я із задоволенням виконую його прохання і той таки забериє в мене з рук теку. Я ж кажу ідеальний чоловік. 

За декілька годин Кирило привозить Поліну з Марком. Я накидаю на себе куртку і виходжу на подвірʼя їх зустрічати. Обіймаю Поліну та Марка, який встиг добряче так підрости за час, що ми не бачились. Здивовано спостерігаю як Кирило витягує з багажника пакети з продуктами.

— Всі питання до Поліни, — помічає мій подив Кирило. 

— Навіщо ви супермаркет пограбували? — жартую. Ми з Кирилом ніколи так багато не купуємо, бо не дуже любимо готувати, тож ця гора продуктів справді виглядає незвично для мене.

— Це для приготування різдвяного обіду, — бадьоро пояснює Поліна. — Кирило казав, що ви планували замовити готову їжу з ресторану. Але раз є я, то цього допустити не можу. Ти ж знаєш як я люблю готувати для своїх.

— Знаю, але ж народу буде багато і я б не хотіла, щоб ти сьогоднішній день і половина завтрашнього провела на кухні, — кажу Поліні. — З мене така собі помічниця в кулінарних справах, тож будеш розраховувати лише на себе, ну, і брата можеш трішки поексплуатувати. Я не буду проти!

— Не вийде, — розводить руками Кирило. — Мені ще сьогодні онлайн-зустріч провести треба і забрати Бориса та Кітті з аеропорту, тож вибач Поллі, але сьогодні кухня лише твоя. 

— Не хвилюйтесь, я сама прекрасно з усім впораюся, — заспокоює нас дівчина. — Поки я готуватиму, то краще Марка порозважайте, — переводить погляд на малюка, що вже повністю поглинутий в процес розглядання та прощупування прекрас на ялинці. 

— Порозважаємо! — одразу згоджуюся. Пропоную Марку піти зі мною у вітальню, бо там набагато більше місця, щоб гратися, а якщо набриднуть ігри, то можна подивитися мультики.

Ближче до вечора Кирило їде в аеропорт за Борисом та Кітті, а я з Марком змінюємо локацію і переміщаємося на кухню до Поліни. Спостерігаємося як вона робить свою кулінарну магію і час від часу куштуємо щось смачненьке.