Читати книгу - "Вибрані романи"

— А у вашому суспільному класі?

— У нашому суспільному класі? У нашому суспільному класі ми не можемо дозволити собі таких розкошей...

— А що ти називаєш розкошами?

— Ті речі, які показують у театрах і про які пишуть у романах...

— Отже, чоловіче, у вашому суспільному класі рідко трапляються злочини, які називають пасіонарними, тобто злочини з ревнощів!..

— Якщо іноді вони й трапляються, то тільки тому, що чуло[45] ходять у театр і читають романи, а якщо ні...

— А якщо ні, то що?

— Усім нам, сеньйорито, подобається грати якусь роль, і ніхто з нас не хоче бути тим, ким він є насправді, він живе так, як переконують його жити інші.

— Та ти філософ...

— Так мене називав останній пан, у якого я служив перед вами. А щодо вас, то моя Лідувіна, певно, мала рацію, порадивши вам зайнятися політикою.

Розділ двадцять перший

— Атож, ви маєте рацію, — сказав дон Антоніо Ауґусто того вечора в казино, коли вони розмовляли наодинці, в кутку зали, — ви маєте рацію, існує болюча таємниця в моєму житті, дуже болюча. Ви про щось здогадувалися. Ви кілька разів відвідували моє вбоге домашнє вогнище... Домашнє вогнище? Але я сказав би...

— Атож, щось дивне, якийсь смуток, що ніби витав у повітрі, приваблював мене до нього...

— Попри моїх дітей, моїх бідолашних дітей, вам здавалося, що це домашнє вогнище без дітей і навіть без батьків...

— Не знаю... Не знаю...

— Ми приїхали здалеку, дуже здалеку, втікаючи, але є речі, які завжди тягнуться за людиною, які оточують її й огортають, наче якесь таємниче середовище. Моя бідолашна дружина...

— Атож, в обличчі вашої сеньйори вгадується життя, наповнене...

— Наповнене стражданнями, ви хочете сказати. Гаразд, друже доне Ауґусто, ви були, не знаю, чому, з якоїсь прихованої симпатії, тим, хто виявив щодо нас найбільше розуміння, найбільше співчуття, і тому я, уже не вперше намагаючись скинути із себе бодай частку свого тягаря, розповім вам про свої нещастя. Ця жінка, мати моїх дітей, мені не дружина.

— Я про це здогадувався. Але якщо вона мати ваших дітей і якщо вона живе з вами як дружина, то вона нею є.

— Ні, я маю іншу дружину... як-то кажуть, законну. Я одружений, але не з тією жінкою, яку ви знаєте. І ця жінка, мати моїх дітей, вона теж одружена, але не зі мною.

— Отже, йдеться про подвійний...

— Ні, про четверний шлюб, як ви вже переконалися. Я одружився, бувши божевільним, цілком божевільним од кохання, з жінкою стриманою і потайною, яка розмовляла мало і, здавалося, завжди говорила більше від того, що власне говорила, її сині й лагідні, лагідні очі здавалися сонними й прокидалися рідко, та коли прокидалися, то метали вогонь. І вся вона була така. Її серце, вся її душа, все її тіло, які зазвичай нібито спали, раптово прокидалися, але знову засинали дуже швидко, після того, як згасала блискавка життя — і якого життя! — так ніби вона вмить забувала про все, що було. Здавалося, ми знову й знову розпочинали життя, ніби ми безперервно мусили його завойовувати. Вона визнала мене нареченим ніби під час епілептичного нападу й думаю, що під час одного з наступних нападів вона сказала мені «так» перед вівтарем. І я ніколи не міг домогтися від неї, щоби вона сказала мені, кохає вона мене чи ні. Скільки разів я про це запитував, до й після нашого одруження, й вона щоразу відповідала мені: про це не запитують, це дурниця. Іншого разу відповідала, що дієслово «кохати» застосовують вже тільки в театрі та книжках і що якби я їй написав: «Я тебе кохаю!» — вона відразу попрощалася б зі мною. Ми жили у шлюбі понад два роки, жили в дуже дивний спосіб, я мусив щодня завойовувати прихильність того сфінкса. Дітей у нас не було. Одного дня вона не повернулася увечері додому, я мало не збожеволів од страху, де тільки її не шукав, а наступного дня довідався з короткого й дуже сухого листа, що вона поїхала далеко, дуже далеко з іншим чоловіком...

— І ви нічого не підозрювали, ні про що не здогадувалися?

— Нічого! Моя дружина досить часто виходила сама з дому, вона відвідувала свою матір, своїх подруг, і дивна холодність оберігала її від будь-яких моїх підозр. І я ніколи не міг нічого зрозуміти в поведінці того сфінкса. Чоловік, із яким вона втекла, був одруженим, і він не тільки покинув свою дружину та малу доньку, щоб утекти з моєю, а й забрав увесь статок своєї дружини, який був чималим навіть після того, як він тринькав його, як йому заманулося. Тобто він не тільки покинув свою дружину, а й пограбував її, забравши все, що їй належало. Й у тому короткому та сухому листі, якого залишила мені моя жінка, була згадка про те становище, в якому опинилася бідолашна дружина викрадача. Викрадачем він був чи викраденим — хто знає! Впродовж кількох днів я не спав, не їв, не відпочивав; я все ходив і ходив найвіддаленішими кварталами мого міста. І був готовий віддатися найницішим і найбезсоромнішим порокам. Та коли мій біль почав утихати, почав перетворюватися на роздуми, я згадав про ще одну бідолашну жертву, про ту жінку, яка залишилася без захисту, пограбована й у своїх почуттях, і у своєму статку. Я визнав своїм моральним обов’язком, позаяк моя дружина стала причиною її нещастя, запропонувати їй допомогу грішми, оскільки Бог нагородив мене статком.

— Я здогадуюся, що було далі, доне Антоніо.

— Не має значення. Я пішов побачитися з нею. Уявіть собі, якою була та наша перша зустріч. Ми оплакали своє велике лихо, яке було нашим спільним. Я запитував себе: «І той чоловік покинув цю жінку заради моєї дружини?» — і почував — чому не сказати вам правду? — певне внутрішнє задоволення, щось непоясненне, так, ніби я вмів обирати краще, ніж він, і він це визнав. І вона, його дружина, також міркувала аналогічно, хоч і навпаки, в чому потім мені призналася. Я запропонував їй допомогу грішми, але вона спочатку від неї відмовилася. «Я працюватиму, щоб утримувати себе та свою доньку», — сказала. Але я наполягав і наполягав так уперто, що, зрештою, вона погодилася. Я запропонував їй