Читати книгу - "Лютеція"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я проминаю хату старого Ґреґора, тепер там живуть невідомі люди, мабуть, його родичі, але та яблуня з дуже смачними яблуками все ще родить, стара скривлена бабуся-яблуня, з якої ми збивали яблука тичкою, а Ґреґор вибігав з хати і сварився та кидав грудками. Його образ нагадував мого діда — вони по неділях одягалися однаково: завше в чорний костюм із камізелькою, а на животі сріблився ланцюжок дзиґарка[9]. На голові мусив бути неодмінно чорний капелюх. Коли вони зустрічалися на вулиці, то кланялися одне одному, злегка піднявши капелюхи: «Моє шанування, пане Ґреґор!» — «Моє шанування, пане Сапіга!» — і розходилися, занурені кожен у себе так глибоко, наскільки це можливо, опинившись на вулиці. Я ніколи не бачив, щоб вони коли-небудь зупинялися довше ніж на кілька секунд. Ґреґор теж своє відсидів, бо за німців працював на залізниці невеликим начальником.
Біля пам’ятника полеглим солдатам на Софіївці щодня можна було побачити Миця, для своєї мами він був Мєцьом, бо називався Мечиславом. Здоровий сорокарічний парубок, він проте бавився з дітьми в копійки, або просто стовбичив на одному місці чи сидів на перилах в такій неприхованій задумі, що витягнути його звідти було непросто. Ми дрочилися з ним: «Мицю, Мицю, хап за цицю!», але він ніколи не ображався, був завше по-дитячому усміхнений і лагідний. Тут, біля пам’ятника, проминали всі його дні, аж поки за ним не пришкандибала мама на своїх парафінових ногах і не заганяла до хати. Батьки нам завше наказували: учися, бо будеш дурний, як Мицьо. Ніхто з нас не хотів бути дурним, як Мицьо, але вчитися теж не хотілося.
Трохи далі — ошатна хата пані Місі чи то пак пані Михайлини, але ніхто її так не називав, — тільки «пані Міся», там теж живуть невідомі люди, але, дивлячись на ту хату, не можу позбутися відчуття, що ось зараз пані Міся вийде на поріг і зачне перегукуватися з сусідками, які жаліються на її кури, бо кури пані Місі лазили по всіх городах, лише не по городі господині, але пані Місю ніхто не годен був пересперечати. І коли прибігала до неї сусідка і сварилася, що кури пані Місі знову порицькали її город, то пані Міся так спокійно-спокійно і навіть лагідно: «І вам Христос воскрес!», бо то було якраз на Паску. І сусідка відразу випускає весь бойовий дух, аби проплямкати «Воістину», і щезає. А іншого разу пані Міся могла уважно придивитися до обличчя розлюченої сусідки, навіть очі примружити, і: «Пані Зеню! Вам конче треба до лікаря. У вас ростуть вуса, а то певна ознака, жи шось не в порядку. Маю знайомого терапевта. Уже до него телефоную...» — «Та я мала в сраці вашого терапевта! Ваші кури...» — «Так не говоріть. Моя цьотка так само казала. А за місяць ґеґнула, і фертик. А ви про кури! Нашо вам кури на тамтім світі? І не дай Боже їх брити! Я про вуса. Моя цьотка раз побрила, то виросли такі, як в гетьмана Хмельницького». Або: «Ой, пані Влодзю! Шо то вам язик так побілів? Маєте температуру? У вас горячка! Мусите вже лягти пляцком до ліжка. А я вам малини принесу. Які кури? Мої кури? Ой, та я, коли мала горячку, ще й не таке виділа! Мені моя покійна бабця увижалася. Трускавки видзьобали? І мені ввижалося, ніби моя покійна бабця збирає трускавки. Але я си подумала: і на здоровля! Чи мені трускавок шкода? Але білий язик — то не жарти».
Варіантів присадити когось у пані Місі було безліч. Як не вуса, то бородавка, як не бородавка, то синець під оком. Ефект завше був той самий: сусідка здувалася, як бальон, і відступала з нічим, а вдома коло дзеркала марно шукала бодай познаку від небезпечних для здоров’я вусів, бородавки, звістунки раку, висолоплювала язика, мало не давлячись, і перед дзеркалом, і перед чоловіком, і перед дітьми, доки її не брали на сміх. І зауважте — пані Міся жодних там карнегів не читала, сама своїм розумом дійшла, як можна в словесній пересварці вийти переможцем.
На сусідній вулиці жила пані Поцілуйко, яка згодом перетворилася на тиху вар’ятку й стала усім розповідати, що вона вмерла, а її воскресили невідомо навіщо, та що вона хоче назад, туди, на тамтой світ, але ніколи не завдасть собі смерті, бо то гріх. Зате радо розповідає, що бачила ТАМ, і провіщає майбутнє. Були такі, що вірили, приходили до неї і слухали її теревені, а потім поширювали далі, й незабаром цілий Станіславів перекочував з вуст у вуста новину про Антихриста, який покаявся й хоче все направити, а отже, большевикам і руским нарешті буде гаплик. А з Америки вже пливуть військові кораблі нас рятувати, бо заступився
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лютеція», після закриття браузера.