Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

під час частих епідемій. Наполовину сива голова Анни в тридцять із хвостиком була красномовніша за постійну стриману усмішку. Її хлопчики хворіли важче й частіше, ніж три донечки до них, — ночі стали безсонними, тривоги за дітей — більшими, а молитви — усе довшими й палкішими. Постійне напруження, що натягувало нові й нові камені тривоги в жіночу душу, Анна намагалася зменшити рукоділлям — лише воно хоч ненадовго повертало її в той щасливий час дівоцтва, коли вона ні за кого не переживала й найбільшою проблемою в житті вважала невдалу шарлотку й дощову погоду. А яке радісне й красиве було в них із Якубом весілля! Усі так тішилися танцями, наїдками; маленькі гарнюні гості у святкових одежах були мов справжні янголи. Анна не підозрювала, що той шлях від появи дитини на світ до перетворення на весільного янголика такий довгий і болючий для батьків. Тепер вона знала, що день весілля такий шумний і радісний тому, що далі життя вже ніколи, ніколи не матиме того градуса ні безтурботності, ні радості, ні веселощів… То останній день, коли ти ще належиш тільки собі, тож веселись, душа; усі дні по тому — це випробування на твою міцність: чи зламаєшся ти під тяжем випробувань, а чи зможеш нести, не зігнувшись, свою долю й долі своїх дітей. Щоразу під час появи дитинки Анна обціловувала маленьке тільце, і сльози радості й тривоги падали на немовля. «Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух… Якби ти, Боже, ще й був Бог-жінка, ти б ніколи не віддав своїх людей ні хворобам, ні пожежам, ні мукам душевним, ані фізичним… Та, мабуть, навіть для тебе то була б заважка справа… Захисти, наскільки зможеш…» — шепотіла Анна, і, мабуть, ті слова доходили до адресата, бо ще нікого зі своїх дітей вона не ховала, тьфу-тьфу, щоб не наврочити…

До кімнати нечутно зайшов Якуб, опустився поруч із дружиною на коліна. Спільна молитва була для них єднанням душ, після якого теплий погляд і обійми значили більше, ніж тривала розмова. У мороку того тяжкого часу пошуків державності — бунтів, революцій, конфедерацій на тлі постійних спалахів моровиці — подружжя Коморовських добре усвідомило, що сім’я є найкращим прихистком у цьому непевному світі, тому здоров’я й щастя дітей стали для обох найвищою метою. Якуб із ніжністю дивився на піврічного Йозефа — розкинувши рученята, пухкенький малюк спав у колисці; обняв Анну.

— Вродливі в нас діти, Анно… Спасибі тобі, — поцілував дружину.

— Слічне[23] — не вічне. Аби щастя в житті мали… — тихо відказала Анна. — Годилося б уже з кимось за Гертруду домовитись, Якубе, — запитально глянула на чоловіка.

— Усе буде добре, моя пані. — Очі Якуба потеплішали. — Бачу, бачу, як на неї паничі молоді дивляться — гарно дивляться… і обнадійливо для нас. Ще трохи по балах то там, то сям — і хтось та й підкотиться достойний, будь певна…

Літня спека, часті грози вимучували Анну Ельжбету нападами задухи, і лише вночі приходила сподівана прохолода, а з нею — здатність мислити й бажання поговорити. Та той специфічний ритм не співпадав більше ні з чиїм у палаці, і пані Потоцькій доводилося купатися у власних думках, а місцями й душитися ними. Сидячи в кріслі-гойдалці навпроти відчиненого вікна, Анна Ельжбета вже була королевою Польщі, — звісно, на троні сидів син, але влада, солодка й омріяна, належала їй… Найперше були б виділені її увагою Чарторийські… О-о-о, помста має бути розкішною: треба всіх їх покарати за те, що пропхали свого племінника на короля й робили, що хотіли. А мав, мав бути королем її Францішек — обманули, підло обманули ниці й підлі люди… Спалити їх… ні, занадто швидка смерть — треба, щоб довго й у муках… От якби їх похльостати, як тут, удома, а потім шкіру пасами спускати — ото те, що треба… Гойдалка зарухалася енергійніше в такт руйнівних думок. «Треба вже, треба збирати собі спільників, сама ту справу не подужаю втнути. Хитро треба все зробити, щоб і церква проти них була, і люди… Щось там Францішек зустрічається то з Косаковською (вона за конфедератів), то з росіянами (і ті хочуть його на свій бік); то час від часу від турецького султана прибувають гінці — плете свої ходи й плете, а щось нічого не виплітається… Час і собі входити в гру, вникати, що, де, по чому, за що й з ким… Час іде, а визначеності малувато… От вріже Францішек дуба, а Щенсний іще не прилаштований, і що, що буде? Мнішеки їли-пили, веселились, і що — за дурних Потоцьких мають? Ні слова за весілля чи ба — навіть за заручини, — вичікують чогось, хитрі курви… А в разі сумного випадку з Францішеком, тьфу-тьфу, не приведи, Господи, хто його зна, чи й не відмовляться родичатися… Нічого, хай спека літня спаде, поїду восени до них — не відкрутяться, десь по Різдві можна буде й весілля справити…»

Станіслав Щенсний не міг спати: ще, здавалося, зовсім, зовсім трохи, і його Гертруда ось-ось викристалізується з упертих безкінечних думок і мрій, які щораз ставали майже видимими, і чергове марево з коханою оживе зараз он тут, у кімнаті, у місячному сяйві… Думка про Коморовську ставала ідеєю-фікс, і це вимучувало і тіло, і душу молодого Потоцького. «Тільки Маурицій зможе допомогти…» — дозріла думка в голові Щенсного, і він зірвався з ліжка.

— Пане Вольф… Бачу, ви ще не спите, — тихенько прочинив двері до Мауриція.

— Заходь, друже мій. Я тут зачитався, мені нові книги з Європи надіслали — є, є цікаві думки. Та бачу, щось ти задуманий і останнім часом не заходиш до мене. У тебе все гаразд? — Вольф відклав убік книгу.

— Не знаю, ніби й гаразд, а ніби й ні… — Щенсний пригнічено дивився на Вольфа. — Пообіцяйте мені, пане Маурицію, що це все залишиться між нами.

— Любий мій Щенсний, ти міг би вже цих слів не говорити: їх кажуть, коли в комусь сумніваються. І коли ти маєш певні сумніви в мені чи в комусь, то краще ніколи не розказуй нічого. Це не докір, не образа, зовсім ні, просто так, невеличке повчання. То що ти вирішив?.. — Вольф дивився на Щенсного зі спокійною доброзичливістю, і юнак, хвилю повагавшись, розпочав:

— Я й Сіраковський розвозили допомогу по селах, пам’ятаєте? — Вольф кивнув, і хлопець продовжив: — Нас заскочила дуже сильна злива, і ми попросилися на ночівлю до шляхтича Коморовського. Він наш сусід і