Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

Вольф із розумінням похитав головою, у задýмі потер чоло.

— Вона тобі дуже сподобалася, так?

— Так… І я не можу її забути, вона всюди переді мною, вона в моїй голові, розумієте? Я вже молився, та вона далі ось тут, — Щенсний поклав руку на серце. — І що я маю робити, учителю? — Станіслав Щенсний із надією дивився на пана Вольфа.

— А як тобі підказує серце, юначе?

— Я хочу її бачити… знову й знову, вона мені сниться.

— Я не думаю, що тому є якась заборона, Щенсний. Кажуть, що всі заборони створюємо ми самі у своїй голові… Хочеш побачитися — ну ж бо…

— А мої зобов’язання перед Жозефіною?

— А що, вони вже є? Ви хіба заручились?

— Ще ні, ще ні… — розмова освітлювала юнакові вихід із лабіринту. — Але мої батьки… Вони однозначно не схвалять цього вибору…

Вольф задумався.

— Знаєш що, Станіславе, тут є кілька моментів, які зовсім не протирічать ні тобі, ні планам твоїх батьків. Дивися: ти бачився з нею, наскільки я зрозумів, лише раз, так? — Юнак кивнув, і Вольф продовжив: — Може, я буду не правий, але… У своєму житті — до прийняття сану священика, звичайно, — я мав кілька таких моментів неймовірного захоплення, подібних до твого. Та, як сказав один жартівник, «найкращими ліками для кохання з першого погляду є другий погляд». Перекладаю: потрібно трохи довше поспостерігати за дівчиною — можливо, знайдуться якісь такі речі, які тобі зовсім не сподобаються. Одному панові не сподобалося, що підв’язка пасії лежала на дивані, коли він прийшов у гості, іншому — як потенційна дружина їсть: плямкає й сьорбає… З уподобаних мною панянок одна голосно сякалася, а потім намагалася вкласти ту руку в мою, а друга все розказувала, як вона любить подарунки, і торохтіла без упину — я подумав, що на подарунки ще готовий витрачатися, а от слухати ту безкінечну мову — ні… Тож ти, як так уже тебе мучить, можеш із нею побачитися, і добре роздивитись, і поговорити, бо ти ж знаєш, як у нас кажуть: «Як не бачу — душа мре, а побачу — з душі пре». Може, і твоя богиня впаде з п’єдесталу, хтозна… А другий момент — невідомо, який залишив слід у її душі ти, розумієш? Ти, звичайно, красень, та кожна панна теж має свої брики-вибрики, як і чоловіки… Тож, порозмовлявши з нею, з’ясуєш, чи ти їй до вподоби…

— Та ні, я думаю… я знаю, що й вона до мене теж те саме відчуває… Я впевнений у цьому…

— Мій добрий і, перепрошую, наївний пане, це типова помилка всіх-всіх закоханих. Навіть близнюки однаково не думають. Не треба вважати, що як ти хочеш пончик, то й вона його любить, і як ти хочеш пити, спати, їсти, то й вона теж… Може, для тебе буде відкриттям, та навіть дуже закохані рідко коли однаково думають і мають однаковий інтерес до пончиків… Може, ця різниця й робить нас цікавими одне для одного. Уяви, якби всі дівчата на землі були на одне лице, чи було б це чудово?

— Так, Маурицію, якби всі були, як Гертруда, так…

— О-о-о, та в тебе безнадійний варіант, Щенсний! Не наполягатиму далі, та ти помиляєшся: ти б знайшов якусь довгоносу, руду та банькату й назвав би її найвродливішою… Ну, та що буду тут говорити я, — усміхнувся Вольф, — тут говорить її величність природа. І ще один момент — бо я ж визбирую всі ті моменти для покращення твого настрою — вона з шляхти, правильно? Отже, практично вона рівня тобі, а все можливе незадоволення твоїх батьків буде в розмірі її посагу. Тоді вже тобі вирішувати, чи готовий ти на менші, ніж у Мнішеків, статки. Хоча… куди я вже зайшов, гм… задалеко, до цього може й не дійти… Два перші моменти можуть не допустити третього… А так, Щенсний, нема особливих перешкод для тебе й твоїх бажань… Принаймні я так думаю. Усі ми були молодими, а молоде пивко шумує, — з хитрою усмішкою закінчив пан Вольф.

— Я вдячний вам, пане Маурицію. Ви не уявляєте, наскільки легше мені стало на душі. Я скористаюся вашими порадами… А ще послухайте, який я вірш склав для неї, — і Щенсний продекламував пристрасний куплет.

— Добре, Щенсний, усе за правилами віршування, і настрій є — мені подобається.

— То як я приїду, то все розкажу, гаразд? — окрилений Щенсний уже мчав би на побачення.

— Трохи розчарую тебе, Станіславе: розкажеш трохи згодом, бо завтра я відбуваю в тривалу подорож.

— Наскільки тривалу?

— Десь на півроку, буду аж після Різдва. Покликали мене до Італії читати лекції в одному їхньому колегіумі, тож зустрінемося нескоро…

Щенсний щиро засмутився:

— Цілий палац людей, а поговорити вже й не буде з ким. Мені шкода, що вас так довго не буде, пане Вольф…

Сіраковському снився сон: він біг дорогою, з якої врізнобіч розповзалося гаддя, а поруч гнав великий породистий хорт. Кароль спотикався й усе не міг згадати, від кого ж він утікає… Раптом посеред дороги з’явилося високе дерево, і Сіраковський видерся майже на вершечок. «Усе, не знайдуть мене, не помітять», — розслабила сон чоловіка думка, аж тут із дерева пообпадало всеньке листя, гілляки зразу стали сухими, ламкими й затріщали, а під деревом стояла… о ні, ні… пані Потоцька й тягнула до нього руку, а рука все видовжувалася й видовжувалася, намагаючись схопити його…

— Каролю, Каролю…

— Ні, ні, не хочу, — схлипнув молодик і розплющив очі.

— Вставай, мій маршалку, маємо справу. — Над ним стояв усміхнений і бадьорий Станіслав Щенсний.

— Господи, так рано… Та так рано тільки півні до курей справи мають, пане Потоцький, а люди пізніше встають, коли вже буде з чого яєшню зготувати й поїсти як годиться, а вже потім справи справують, — бурмотів, одягаючись, сонний Сіраковський.

Четверо вершників — молоді паничі в супроводі двох гайдуків — їхали дорогою на схід від Кристинополя.

— То, прошу пана, куди ми й чого? — остаточно прокинувся Сіраковський.

— Каролю, маршалку мій любий, ми — в Сушно, до Коморовських. Треба ж їм подякувати за те, що прихистили нас від зливи. — Щенсний аж світився в радісному очікуванні.

Сіраковський кілька разів глянув на свого пана, обмізковуючи ситуацію, і нарешті видав:

— То ми, певна річ, до пана Якуба… Чи будемо тільки панні Гертруді за пісеньку дякувати?

Кароль влучив у ціль: