BooksUkraine.com » Сучасна проза » Розмальована вуаль 📚 - Українською

Читати книгу - "Розмальована вуаль"

187
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Розмальована вуаль" автора Сомерсет Вільям Моем. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 57
Перейти на сторінку:
вже в ліжку, – сказав Волтер, увійшовши.

– Мені не спалось. Я подумала, що біля вікна буде прохолодніше. Ти повечеряв?

– Так, досита.

Він ходив туди-сюди довгою кімнатою, явно маючи намір щось їй сказати. Вона знала, що він соромився, і спокійно чекала, доки збереться на силі. Він почав раптово.

– Я думав про те, що ти мені сьогодні сказала. Мені здається, що тобі ліпше поїхати геть. Я поговорив із полковником Ю, він приставить до тебе ескорт. Можеш узяти з собою аму. Небезпека тобі не загрожуватиме.

– А куди мені поїхати?

– Скажімо, до своєї матері.

– Думаєш, вона мені зрадіє?

Він на мить замовк, завагавшись, наче обдумуючи почуте.

– Тоді можеш поїхати в Гонконг.

– Що мені там робити?

– Тобі буде потрібно багато догляду й уваги. Напевно, нечесно з мого боку тримати тебе тут.

Кітті не змогла стримати усмішки – усмішки, в якій була не тільки гіркота, а й щире подивування. Вона глянула на нього й мало не розсміялася.

– Навіть не знаю, чому ти так переймаєшся моїм здоров’ям.

Він підійшов до вікна й став дивитися в ніч. Ще ніколи на безхмарному небі не бувало стільки зірок.

– Тут не місце для жінки у твоєму стані.

Вона глянула на нього – білу постать на тлі чорноти; в його гарному профілі було щось зловісне, але, на диво, в ту мить це її не лякало.

– Коли ти наполіг, щоб я поїхала з тобою, ти хотів моєї смерті? – запитала вона раптом.

Він так довго не відповідав, що вона подумала, ніби він вдає, що не почув.

– Спочатку – так.

Вона злегка здригнулася, вперше почувши зізнання в його намірах. Але вона його не звинувачувала. Вона сама здивувалася своїм почуттям: захоплення ним, утішне здивування. Сама не знаючи чому, вона раптом подумала, який Чарлі Таунсенд жалюгідний дурень.

– Ти взяв на себе жахливий ризик, – відповіла вона. – Напевно, якби я померла, ти зі своєю чутливою совістю ніколи цього собі не пробачив би.

– Ну, ти не померла. Ти розцвіла.

– Так, я почуваюся добре як ніколи.

Її тягнуло звернутися до його гумору. Після всього, що вони пережили, серед цих жахіть та горя, здавалося безглуздим надавати ваги такій якійсь дурній подружній зраді. Коли смерть чигала за рогом, збираючи життя, як фермер забирає картоплю з поля, хіба варто перейматися тим, як та чи та людина чинить зі своїм тілом? Якби тільки вона могла пояснити Волтерові, як мало для неї означає Чарлі, так мало, що їй уже важко згадати його обличчя, пояснити, що любов до нього вже зникла з її серця без сліду! А що вона більше не кохає Таунсенда, то її недостойний вчинок втратив вагу. Вона знову стала володаркою свого серця, а те, що колись вона віддала йому своє тіло, – та яка вже різниця? Їй кортіло сказати Волтерові: «Слухай, може, годі дуріти? Ми ображаємося одне на одного, як маленькі. Чому б нам не помиритися? Хай між нами немає кохання, але ж ми можемо бути друзями».

Він стояв непорушно, й світло лампи разюче підкреслювало блідість його непорушного обличчя. Вона на нього не покладалася; якщо вона скаже щось не те, викличе на себе лавину льодяного сарказму. Вона знала про його надмірну чутливість, яку захищала дошкульна іронічність, і те, як швидко він замикається в собі, якщо зачепити його почуття. На якусь мить його недоладність її роздратувала. Безсумнівно, найбільше йому докучало вражене самолюбство: вона нутром відчувала, що ця рана заживає найдовше. Дивно, що чоловіки надають такої ваги вірності своїх дружин; вперше опинившись у ліжку з Чарлі, вона очікувала, що зміниться, стане інакшою жінкою, але вона залишилася точнісінько такою самою, хіба життєрадіснішою й веселішою. Тепер вона шкодувала, що не змогла сказати Волтерові, що дитина – від нього; їй ця брехня нічого не коштувала б, а для нього стала б великою втіхою. Зрештою, може, це й не брехня: дивно, але щось у її серці заважало їй вдатися до такого варіанту. Який чоловіки безголовий народ! Їхня роль у дітонародженні така дрібна, це жінці носити дитину довгі місяці дискомфорту й народжувати в муках, та все одно чоловік, долучившись таким незначним чином, висуває такі безглузді вимоги. Чому це має якось впливати на його почуття до дитини? Думки Кітті звернулися до дитини, яку їй самій доведеться народжувати, вона думала про неї не з пристрастю материнства, а з простою допитливістю.

– Напевно, тобі краще трохи це обдумати, – сказав Волтер, обриваючи довгу мовчанку.

– Що саме?

Він трохи обернувся, наче здивувавшись.

– Те, коли ти хочеш поїхати.

– Але ж я не хочу їхати.

– Чому?

– Мені подобається працювати в монастирі. Здається, я там корисна. Якщо й поїду звідси, то разом із тобою.

– Ти маєш знати, що в такому стані легше підхопити якусь інфекцію.

– Як ти делікатно сказав, – всміхнулася вона іронічно.

– То ти залишаєшся не заради мене?

Вона завагалася. Він уявити не міг, що найсильніше почуття, яке він у ній викликає, і найнеочікуваніше – це жалість.

– Ні. Ти мене не любиш. Мені часто здається, що я тебе знуджую.

– Не думав я, що ти з тих людей, які ризикують собою заради кількох суворих монахинь і жмені китайських безбатченків.

Вона всміхнулася.

– На мою думку, з твого боку несправедливо так мене зневажати, бо ти так помилився щодо мене. Я не винна, що ти був таким бовдуром.

– Якщо ти твердо вирішила залишатися, то це твоє право.

– Мені шкода, що я позбавляю тебе можливості проявити шляхетність. – Їй було на диво важко говорити з ним серйозно. – Власне, твоя правда, я залишаюся не тільки заради сиріт: розумієш, я опинилася в такому цікавому становищі, коли в усьому світі в мене немає рідної душі. Я не знаю нікого, хто був би мені радий. Нікого, кому не байдуже, жива я чи ні.

Він насупився. Але не зі злості.

– Оце так наробили ми з тобою, правда? – сказав він.

– Ти ще хочеш зі мною розлучитися? Здається, мені вже байдуже.

– Ти ж знаєш, що, привізши тебе сюди, я звільнив тебе від відповідальності.

– Це для мене новина. Бач, я не знаюся на подружніх зрадах. Що ми робитимемо, коли поїдемо звідси? Ми житимемо разом?

– Ох, не загадуймо так далеко наперед.

У його голосі була смертельна втома.

58

За два чи три дні Воддінгтон заїхав по Кітті в монастир (неспокій примусив її відразу повернутися до роботи) й повіз її на обіцяне чаювання зі своєю коханкою. Кітті не раз вечеряла у Воддінгтона.

1 ... 37 38 39 ... 57
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розмальована вуаль», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Розмальована вуаль"