Читати книгу - "Талiсман"

— Так, Озмонде.

— Тоді геть звідси.

Капітан Фаррен підніс кулак до лоба та вклонився. Джек і далі тупо витріщався — ненависть була такою сильною, що його мозок, здавалося, аж вібрував від неї, — а тоді повторив дію капітана. Озмонд відвернувся від них ще до того, як вони почали віддавати честь. Він попрямував назад до візника, ляскаючи батогом, наче духовою рушницею «Дейзі».

Візник почув наближення Озмонда та закричав.

— Ходімо, — сказав капітан, востаннє потягнувши Джека за руку. — Ти не хочеш бачити цього.

— Ні, — вичавив Джек. — Господи, ні.

Але щойно капітан Фаррен штовхнув праву стулку брами й вони нарешті вийшли з павільйону, Джек почув це — а потім чув це в снах тієї ночі: один свист карабінового пострілу за одним, і кожен супроводжувався криком приреченого візника. Озмонд також видавав певний звук. Йому бракувало дихання, тож складно було визначити, що то був за звук, не бачачи його обличчя — а цього Джекові не дуже хотілося робити.

Бо він і так знав. Джек подумав, що Озмонд сміється.

5

Тепер вони опинилися серед людного місця павільйонних угідь. Мандрівні музиканти скоса зиркнули на капітана Фаррена… і відійшли від нього подалі. Капітан рухався дуже швидко, його обличчя напружилося від чорних думок. Джекові довелося бігти підтюпцем, аби встигати за ним.

— Нам пощастило, — раптом сказав капітан. — Збіса пощастило. Мені здалося, що він хоче вбити тебе.

Джек витріщився на нього, у сухому роті пекло.

— Знаєш, він божевільний. Божевільний, наче людина, що переслідувала торт.

Джек гадки не мав, про що говорить капітан, але погодився з тим, що Озмонд божевільний.

— Що…

— Стривай, — мовив капітан. Вони повернули назад до маленького намету, у який капітан потягнув Джека, коли той показав йому акулячий зуб. — Стій тут і чекай на мене. Ні з ким не розмовляй.

Капітан зайшов до намету. Джек стояв, дивився і чекав. Повз нього прочимчикував жонглер, який зиркнув на хлопчика, навіть не збившись з ритму; він і далі підкидав з півдюжини м’ячиків у граційному, хитромудрому візерунку. Зграйка брудних дітей ішла за ним, наче за Гамельнським щуроловом[71]. Молода жінка, приклавши замурзане немовля до великих грудей, сказала, що коли в Джека знайдеться монетка або дві, то вона могла б навчити хлопчика робити дещо з його малюком, окрім як пісяти ним. Джек збентежено відвів погляд і зашарівся.

Молодиця зайшлася сміхом, схожим на каркання.

— О, цей гарненький юнак СОРОМИТЬСЯ! Іди сюди, любчику! Іди…

— Геть звідси, курво, інакше закінчиш день у кухонному підземеллі.

Це був капітан. Він вийшов із намету разом з іншим чоловіком. Цей, інший, хоч і був огрядним і старим, а все ж мав дещо спільне з Фарреном — він виглядав як справжній солдат, а не один із ряджених акторів Гілберта та Саллівана[72]. Він намагався застібнути форму на гігантському череві, водночас тримаючи в руках закручений музичний інструмент, схожий на валторну.

Жінка із замурзаним немовлям подалася геть, навіть не глянувши на Джека. Капітан узяв потримати ріжок товстуна, аби той міг застібнутися, й перекинувся з ним кількома словами. Товстун кивнув і, нарешті впоравшись із курткою, забрав ріжок назад. А тоді рушив уперед, дмухаючи в ріжок. Цей звук був зовсім не схожий на той, що його Джек чув, коли вперше опинився на Територіях. Тоді лунало багато ріжків, і в їхньому звучанні вчувалося щось хвалькувате: то було сурмління герольдів. А цей звук скидався на фабричний свисток, що ніби промовляв: час братися до роботи.

Капітан обернувся до Джека.

— Ходімо зі мною, — мовив він.

— Куди?

— На Зовнішню Дорогу, — відповів капітан Фаррен і кинув на Джека Сойєра задумливий погляд, на дні якого бринів страх. — Батько мого батька називав її Західною Дорогою. Вона прямує на захід повз усе менші й менші села, аж доки не сягає Форпостів. А далі, за Форпостами, вона йде в нікуди… або в пекло. Якщо ти рушаєш на захід, хлопче, най поможе тобі Господь. От тільки я чув, що навіть Він сам ніколи не потикається за Форпости. Ходімо.

Питання роїлися в Джековій голові — цілі мільйони питань, — та капітан обрав убивчо швидкий темп, і хлопчику просто бракувало дихання, аби поставити їх. Вони видерлися на схил південніше від великого павільйону, а тоді минули місце, у якому Джек уперше опинився на Територіях. Веселий сільський ярмарок був тепер зовсім поруч: Джек чув, як закликайло припрошував шановну публіку випробувати долю в «Диявольського Віслюка»: «Щоб виграти приз, достатньо протриматися на ньому дві хвилини», — гукав він. Океанічний бриз розносив по всіх усюдах його голос, а разом із ним і спокусливий аромат гарячих наїдків — смаженої кукурудзи та м’яса. У животі в Джека забурчало. Опинившись у безпеці, далеко від Озмонда Великого і Грізного, він збагнув, що смертельно зголоднів.

Вони вже майже дійшли до ярмарку, як повернули праворуч на дорогу, що була значно ширшою за ту, котра вела до великого павільйону. «Зовнішня Дорога, — подумав Джек, але вже за мить, коли легкий страх охопив його нутрощі, він сам себе виправив: — Ні… Західна Дорога. Шлях до Талісмана».

А тоді знову поквапцем рушив за капітаном Фарреном.

6

Озмонд мав рацію: за потреби вони могли би просто йти за своїми носами. До селища з тією дивною назвою лишалося не менше за милю, а бриз уже приніс їм кислий аромат розлитого елю.

Дорожній рух у східному напрямку був перевантажений. Головним транспортом були фургони, запряжені змиленими кіньми (однак двоголових серед них не траплялося). Джеку спало на думку, що фургони були чимось на кшталт «Даямонд Рео» та «Петербілтів»[73] цього світу. Деякі з них — доверху заповнені торбами, пакунками й пакетами, інші — сирим м’ясом, а треті — щебетливими клітками з курчатами. На під’їзді до Селища Різномайстрів відкритий фургон із жінками небезпечно похитувався. Жінки сміялися й верещали. Одна з них підвелася, задерла спідницю аж до волохатої промежини, п’яно вигнулася і закрутила стегнами. Вона б точно впала з фургона прямісінько в канаву — і, певно, зламала б шию, — якби одна із супутниць не схопила її за задній край спідниці й грубо не потягнула долу.

Джек знову почервонів: як тоді,