Читати книгу - "Мрійниця з Остенде"

Що саме він сказав? Яка різниця… Хвороби, яких він боявся, проявляються ось так — плутаниною, обмовкою чи неможливістю щось пригадати… А тепер голова почала закипати. У нього температура — точно! Чи це не другий симптом? Невже мозок може так швидко дегенерувати?

Він набрав номер Сільві, і доки на іншому кінці дроту лунав телефонний дзвінок, бо зазвичай вона довго не бере слухавки, він почав боятися, що, набираючи її номер, помилився і сам того не зауважив…

«Це ще серйозніше, ніж я думав. Якщо я набрав не той номер, і до мене озветься хтось чужий, я повішу слухавку і, не гаючи ні миті, побіжу до лікарні».

Після десятого дзвінка почувся здивований голос:

— Алло?

— Сільві? — перепитав він задихано безбарвним голосом.

— Так.

Він перевів подих: усе не так страшно, він, принаймні, набрав відповідний номер.

— Це Моріс.

— Вибач, Морісе, я тебе не впізнала. Я була в глибині квартири, де… Що трапилось? О цій порі ти зазвичай не дзвониш…

— Сільві, куди саме в Ардеш ми їдемо цього літа?

— У будинок подруги… ну, подруги іншої подруги…

— Як називається те місце?

— Не знаю…

Ошелешений Моріс кліпнув очима, стиснув пальці на телефонній слухавці: у неї також! Це зачепило нас обох.

— Уяви собі, я також не пам’ятаю, — вигукнув Моріс, — я не зміг пригадати назву, яку ти мені повідомила, коли учень мене про це запитав.

— Звісно, ти не міг повторити того, чого я тобі не казала, Морісе. Ця подруга… вірніше, подруга подруги… коротше, вона намалювала план, як туди дістатися, бо це — ізольована місцина у сільській місцевості, далеко від сіл.

— То ти нічого мені не казала?

— Ні.

— Ти певна?

— Так.

— Значить, я нічого не забув? І все гаразд! — зрадів Моріс.

— Зачекай, — сказала вона, не підозрюючи, від якої тривоги вона звільнила свого співрозмовника, — я візьму папери, щоб відповісти на твоє запитання.

Моріс Пліссон опустився в успадкований від бабусі в перших вольтерівський фотель і усміхнувся до своєї квартири, яка раптом видалась йому такою ж гарною, як Версальський замок. Врятувався! Вцілів! Живий і здоровий! Ні, він ще нескоро покине свої дорогі книги, його мозок функціонує, хвороба Альцгеймера далеко звідси, вона — за міцною стіною його мозкової оболонки. Геть від мене, загрози й фантазми!

За шелестінням, що почулось у слухавці, він здогадався, що Сільві перебирає папери; нарешті, пролунав переможний крик:

— Ось, знайшла! Ти ще тут, Морісе?

— Так.

— Ми їдемо до гирла річки Ардеш, в будинок, зведений у кінці дороги, що не має назви. Пояснюю: після села Сен-Мартен-де-Фосі звертаємо на Каштановий шлях; там, на третьому повороті після перехрестя, де стоїть статуя Марії, ще два кілометри. Така відповідь тебе влаштовує?

— Так, цілком.

— Хочеш, аби тобі пересилали туди пошту?

— Ні, на два тижні це нераціонально.

— Я також ні. Та ще з такою адресою.

— Гаразд, Сільві, я тебе більше не турбую. Ти ж знаєш, я й телефон… Значить, у суботу?

— Так, у суботу, о десятій.

Наступні кілька днів Моріс прожив у піднесенні, що охопило його після телефонної розмови: адже він у повній формі, а до того ж незабаром їде у відпустку!

Як і більшість неодружених, які не мають сексуального життя, він дуже переймався своїм здоров’ям. Щойно при ньому заходила мова про якусь хворобу, Моріс уявляв, що може її підхопити, і відтоді пильно стежив за її ймовірною появою. Якщо хвороба проявлялася такими неясними, маловиразними симптомами, як утома, головні болі, пітніння і шлункові розлади, страх підчепити щось тривав значно довше. Його лікар звик до його несподіваних появ, тремтячим, із пересохлим ротом, якраз перед зачиненням кабінету, готовим почути підтвердження про близьку агонію. Лікар щоразу дуже докладно — чи, принаймні, створював таке враження — його оглядав, заспокоював свого клієнта і відсилав додому щасливого, ніби таки вилікував від справжнього захворювання.

У такі вечори, вечори вивільнення, вечори, коли приреченого на смерть відпускають на волю, Моріс Пліссон роздягався і з задоволенням розглядав себе з голови до ніг у великому дзеркалі у спальні — спогад про бабусю, міцна шафа з дзеркалом на повний ріст. Він, звісно, не красень, не гарніший, ніж раніше, але він здоровий. Повністю здоровий. І це тіло, якого ніхто не хоче, здоровіше, ніж багато інших значно спокусливіших тіл, і воно житиме ще довго. У такі вечори Моріс Пліссон себе любив. Без періодів такого інтенсивного страху, щеплення якого він собі робив, він, можливо, не міг би наділяти себе такою любов’ю. Бо хто ще міг би його нею наділити, між іншим?

О десятій ранку в суботу він сигналив під будинком, де було призначено зустріч.

Огрядна, радісна, кепсько вдягнена Сільві виглянула з балкона.

— Вітаю, братику!

— Привіт, сестричко!

Вони з Сільві знайомі з дитинства, він був єдиним сином, вона — єдиною донькою, вони настільки подобались один одному, що пообіцяли собі потім одружитись. Та ба, дізнавшись про це, дядько пояснив, що шлюб між кузенами заборонено, це загальмувало їхні матримоніальні плани, але не порушило розуміння. Можливо, створити інші союзи їм перешкодила тінь того нереалізованого шлюбу? Чи вони так і не зважилися подумати про іншу пару поза їхньою оригінальною парою? Тепер їм по п’ятдесят, позаду — невдалі романи, і кожен вирішив жити не одружуючись. Як і раніше, у відпустці вони проводили час разом, із таким самим, якщо не більшим, задоволенням, бо їхні зустрічі, здавалося, змітали і час, і життєві незгоди. Вони щороку присвячували собі по два тижні: цей дует відвідав Єгипет, Італію, Грецію, Туреччину, Сирію, Ліван і Росію. Моріс полюбляв пізнавальні подорожі, Сільві просто любила подорожувати.

У вихорі шаликів і хустин, що маяли навколо її огрядного тіла, Сільві вилетіла з дому, підморгнула Морісу, проскочила через дорогу до гаража, щоби закинути останню валізку в пащу свого мініатюрного авта. Моріс запитав себе, чому ця огрядна жінка систематично купує маленькі машини? Мало того, що вони робили її ще товстішою, вони були не дуже практичними в користуванні.

— І про що це ти думаєш, Морісе?

Вона підійшла й міцно його поцілувала.

Притиснутий до цих монументальних грудей, намагаючись на пальцях дотягнутися до щоки, щоб її поцілувати, він раптом уявив себе таким, як авто Сільві. Хирлявий, із запалою грудною кліткою, низький на зріст, тонкий у кістці,