Читати книгу - "Автомобіль із Пекарської"

невстановлені особи. Одна з них постійно в доміно, лиш міняє маски за кольором. Інша – Німа служниця, її тут найменше, але все ж причетна якоюсь мірою. Я не збираюся перешкоджати поліцейському слідству, і якщо провина Густава Сілезького буде доведена, слово честі, пані Магдо, – сам зітхну спокійно. Проте поки цього нема, і я володію інакшою, ніж пан комісар, інформацією, прошу вас – не заважайте.

– Тобто?

– Пані Магдо, ви не так давно погрожували мені ледь не пекельними муками, якщо я встромлятиму свого носа в цю справу.

– Не перебільшуйте.

– Лише трошки, пані Магдо. Ви у своїх діях проти мене виходили з того, що я шукаю спосіб будь-яким чином відбілити злочинця, котрий сидить у Бригідках за підозрою в убивстві. Я ж хочу з’ясувати, хто насправді вбив Агнешку Радомську. Головне – за що. Як самі бачите, у цій історії ще багато невідомого. Та йти з цим у поліцію, викладати огидні вам знімки на стіл комісара Віхури, все пояснювати, а він потім вимушений буде звітувати невтішному осиротілому батькові… Згодні, що так недобре?

Її цигарка вже згасла.

– Може бути, – відповіла після короткої паузи.

– Ви ж не менше мого зацікавлені у встановленні істини, якою б огидною вона не виявилася?

– Я зацікавлена поки в нерозголошенні того, про що я почула від вас сьогодні.

– Готовий навіть кинути у вогонь те паскудство, яке приніс вам. Але вже після того, як стануть зрозумілими нові обставини.

– Не знаю, чому я вам вірю, – Магда знизала плечима. – Гаразд, вважайте, ми дійшли згоди. Я забираю свої слова назад. Дійте, як вважаєте за потрібне. І… Климентію…

– Прошу?

– Не знаю, чим зможу посприяти, але – в міру сил, завжди до ваших послуг.

– Завжди?

– У всьому, що стосується саме цієї справи. Не тіште себе марними надіями.

– Не маю жодних надій, пані Магдо. Хіба на поновлення приятельських стосунків.

– Побачимо. Інформуйте мене про ваші кроки та дії по можливості.

– Слово. З вашого боку, надіюся на захист від ймовірних зазіхань пана Віхури. Тепер у нас обох від нього таємниці.

Говорячи так, Клим зібрав у портфель те, що приніс.

Коли попрощався й пішов, залишив сигару на попільничці.

Хай собі.

Розділ тринадцятий

Муха в окропі

Наступного дня, ближче до вечора, Кошовий терпляче чекав Дану Лилик там, куди покликав напередодні запискою: прогулювався біля пам’ятника Корнелю Уейському [37] на Академічній.

Сказати чесно, настрій у Клима на той момент був не найкращим. Найбільшою прикрістю була неможливість перенести цю зустріч чи взагалі скасувати її. Молода й надзвичайно обізнана панна поки була єдиною, хто справді допоміг йому просунутися хоча б кудись. Вірніше, Кошовий відчував – він на правильному шляху, лиш дорога ця, поза сумнівом, розбігалася численними стежинами, й ніхто, крім Дани, не міг указати потрібну. Довести справу до кінця Клим мусив: уклавши мир із Магдою, проблеми не вирішив. Адже це не звільняло його від зобов’язань, навішаних людьми Сілезького, а з ними домовитися можна лише в один спосіб – дати те, чого хочуть.

Отже, попри хвилі неприємностей, котрі накрили від учорашнього вечора, Кошовий мусив рухатися у своїх пошуках далі. Розуміючи: всі проблеми прямо й непрямо здобув, бо не міг відмовитися від пропозиції Єжи Тими. Та де, яка там пропозиція, пора навчитися називати речі своїми іменами – Клим виконував наказ кримінальників.

Через те й страждав, водночас крутячись мухою в окропі.

Почалося все напередодні ввечері. Повернувшись до себе на Личаківську, застав несподівану картину: Бася, повністю вбрана, у верхньому одязі та капелюшку, сиділа в передпокої, витягнувши туди крісло з кімнати, частково пристосованої під кабінет ще адвокатом Сойкою. Поруч стояли її спаковані валізи. А двері в помешканні були прочинені навстіж демонстративно, аби Кошовий зміг, зайшовши, побачити напівпорожні шафу й шухляди комода. Побачивши його, Бася неквапом підвелася, її погляд не віщував нічого доброго.

– Прошу запитати, пане Кошовий, що все це означає, – вона театральним жестом, немов відпрацьовуючи мізансцену, показала на гірку своїх зібраних речей.

– Чого раптом так офіційно? – Клим спробував прийняти гру, хоч розумів – тут не вистава. – І, до речі, кохана, що це все означає? Ти зібралася на гастролі?

Бовкнув – й тут же пошкодував.

Ступивши до нього впритул, Бася не заговорила – засичала:

– Гастролі, кажете? Кохана, кажете? Ви волите знущатися з мене, пане Кошовий? Чи ви думаєте – Львів досить велике місто, аби можна було приховати свої походеньки?

– Про що ви говорите? – Клим теж мимоволі перейшов на «ви». – Басю… Пані Басю, я зовсім нічого не розумію.

– З вас кепський актор, пане Кошовий, – тепер вона випромінювала презирство, і це так само не виглядало грою. – А таємний коханець ще гірший. Матка Бозка, ви такий самовпевнений, так вірите у власну безкарність і те, що всі довкола сліпі й глухі, що навіть не завдаєте собі праці ховатися!

– Басю, – він вирішив, що зараз даремно «панькається», – я ні від кого ніколи не ховався, й від самого початку наші стосунки були відомі всім, хто… – Клим запнувся, добираючи потрібних слів: – …хто мав би про них знати. Чому й від кого я повинен ховатися? Хто й що вам про мене наплів? Здається, раніше ніколи нічого подібного між нами не виникало.

– А дарма! – вигукнула Бася. – Наївна й дурна, я вам вірила! Ні, перепрошую, то не ви самовпевнений – то я такою була до сьогодні! Так упевнена в собі, у тому, що ви зі мною не станете шукати собі нічого іншого, – пиха мені очі закрила! Вона ж затьмарила розум!

Клим остаточно перестав будь-що розуміти. Втома після непростого дня дала про себе знати, й терпець урвався.

– Басю, досить кружляти! – вигукнув він, знову переходячи на звичніше «ти». – Кажи вже! Якого, вибач, дідька тут відбувається?

– У вас нема мужності признатися самому? – Вона покивала з виразом удаваного розуміння. – Отож! Усі чоловіки – страшенні боягузи! Навіть ті, кого ти необачно вважаєш найкращим серед інших! Вас бачили з нею!

– Та з ким?!

– Із Даною Лилик! – переможно заявила Бася, вперши руки в боки. – Я мала б зрозуміти, чому вона вас так зацікавила тоді, на прийнятті! То був єдиний раз, коли ви, пане Кошовий, гарно зіграли! А я піддалася ейфорії після вдалої прем’єри й не надала значення!

– Можеш… гм… можете й далі не надавати значення, – сказав Клим. – Тепер розумію, львівські кумасі пліткують, то їхня улюблена забава. Їхні київські посестри недалеко пішли. Я теж хороший: запросив панну Лилик на побачення в пасаж Міколяша! Туди,