Читати книгу - "Сповідь"

назвати. Це був герцог де Ґонто. У кімнаті, крім нас, більше нікого не було, і я намагався вставляти свої зауваження в розмову, а тим часом співрозмовники зовсім не потребували моєї допомоги. Господиня будинку веліла принести собі опіату, який приймала двічі на день для шлунка. Інша пані, бачачи її гримасу, спитала її сміючись: «Це опіат пана Троншена?[43]» – «Не думаю», – відповіла перша тим самим тоном. «А я думаю, що він нітрохи не кращий», – галантно додав дотепний Руссо. Всі були спантеличені, ніхто не сказав ні слова і не посміхнувся, і за мить розмова перейшла на іншу тему. Сказана комусь іншому, моя дурниця лише потішила б, але я звертався до жінки, про яку говорили багато чого, і моя дурниця здавалась жахливою, хоча я зовсім не хотів її образити. Мені здається, що двоє інших співрозмовників, які стали свідками сцени, ледве стримували сміх. Ось які дотепні репліки вириваються у мене від бажання щось сказати, коли сказати нема чого. Мені важко забути цей випадок не тільки тому, що він дуже пам’ятний сам по собі, а й тому, що, здається мені, він мав наслідки, що дуже часто нагадують мені про нього.

Гадаю, сказаного цілком досить, щоб зрозуміти, чому я, не будучи дурнем, часто здавався таким навіть проникливим людям. А найгірше те, що моя фізіономія й очі обіцяють більше, а обдурені сподівання роблять мою дурість ще разючішою для інших. Ці подробиці варто знати, щоб зрозуміти подальшу розповідь. У них сховано ключ до багатьох дивних вчинків, які зазвичай приписують моїй нетовариській вдачі, що мені зовсім не властива. Я любив би товариство, як і кожен інший, якби не був певен, що виставляю себе в ньому не тільки в невигідному світлі, а й зовсім на себе несхожим. Я вибрав саме те, що мені найбільше підходить, – ховатися від світу й писати. Інакше ніхто ніколи не дізнався б, чого я вартий, ніхто навіть не підозрював би цього. Саме так і трапилося з пані Дюпен, хоча вона була жінка розумна і хоча у неї я прожив кілька років; згодом вона сама не раз говорила мені про це. Втім, бували і деякі винятки, про які я говоритиму далі.

Визначивши таким чином мої таланти і відповідне для мене становище, залишалося лише дати мені змогу здійснити своє покликання. Трудність полягала в тому, що я не закінчив навчання і навіть не достатньо знав латину, щоб стати священиком. Пані де Варенс надумала відправити мене на якийсь час до семінарії. Вона переговорила про це з ректором. Це був лазарист[44] на ім’я Гро, людина добра, сліпа на одне око, худа, сива, найдотепніша і найменш педантична з усіх лазаристів, яких я лише знав, – що, кажучи по правді, ще не було великою чеснотою. Він приходив іноді до матусі. Вона приймала його ніжно і навіть часом трохи кокетувала з ним, змушуючи іноді шнурувати їй корсаж, що він і робив досить охоче. Тим часом, як він виконував її прохання, вона метушилася по кімнаті, хапаючись то за те, то за те, а пан ректор, не випускаючи з рук шнурків, бігав за нею, буркочучи і щохвилини повторюючи: «Та постривайте ж, пані!». Картина була доволі кумедна.

Пан Гро відразу ж пристав на пропозицію матусі. Він задовольнився досить скромною винагородою і взявся навчати мене. Залишалося отримати згоду єпископа, який не лише охоче її дав, а й захотів оплатити моє навчання. Він дозволив мені носити світський одяг доти, поки я відбуду іспити, за наслідками яких можна буде судити про мої успіхи.

Яка зміна! Мені довелось підкорятися. Я пішов до семінарії, як на страту. Що за сумна будівля – семінарія, надто для того, хто приходить туди з будинку чарівної жінки! Я взяв із собою лише одну книгу, якою скористався з ласки моєї матусі і яка стала для мене великою втіхою. Ви не вгадаєте, що це була за книга: то були ноти. Матуся розвивала багато своїх талантів, і музика була не на останньому місці. У неї був голос, вона непогано співала і трохи грала на клавесині. Вона була така добра, що дала мені кілька уроків співу; довелося почати здалеку, оскільки я ледве знав і музику наших псалмів. З десяток жіночих уроків, до того ж доволі безладних, не лише не навчили мене читати по нотах, але не дали мені уявлення і про четверту частину музичних знаків. Проте у мене була така пристрасть до цього мистецтва, що я вирішив спробувати вправлятися самотужки. Ноти, які я захопив із собою, були не з найлегших: то були кантати Клерамбо.[45] Можна уявити собі, до якої міри я був старанний і наполегливий, якщо я скажу, що, не знаючи ні транспонування, ні рахунку, зумів розібрати і безпомилково проспівати речитатив і першу арію з кантати «Алфей і Аретуза»;[46] правда, цю арію так точно скандовано, що досить лише промовляти вірші згідно з їх розміром, щоб потрапити у такт мелодії.

У семінарії був один клятий лазарист, який вирішив узятися за мене і змусив мене зненавидіти латину, якої хотів навчити. У нього було гладеньке і жирне чорне волосся, темне обличчя, голос буйвола, погляд сови, кабаняча щетина замість бороди, сардонічна посмішка і неприродні рухи манекена. Я забув його ненависне ім’я, але його страшне і солодкувате обличчя залишилось у мене в пам’яті, і я не можу згадувати про нього без огиди. Так і бачу, як він зустрічає мене в коридорі, нахиляє свого засмальцьованого чотирикутного капелюха, запрошуючи мене до себе в кімнату, яка здавалася мені жахливішою, ніж в’язниця. Легко уявити, як відрізнявся мій учитель від придворного абата!

Якби я залишався два місяці в руках цього чудовиська, певний, що моя голова не витримала б. Але добрий пан Гро, зауваживши, що я сумний, нічого не їм і худну, здогадався про причину мого смутку, – та це було й неважко. Він вирвав мене з кігтів цього звіра, і я несподівано потрапив до рук найсердечнішої людини на світі. Це був молодий абат фосиньєранець, на ім’я Гатьє, котрий сам проходив семінарський курс і, з ласки до пана Гро, а може, з людинолюбства, погодився уривати час від своїх занять, щоб керувати моїми. Я ніколи не бачив привабливішого обличчя, ніж у пана Гатьє. Він був блондин з рудуватою борідкою, манерою триматися він був схожий на своїх земляків, які під поважною зовнішністю приховують великий розум; але найчудовішою в