Читати книгу - "Коли сонце було богом"

Про недовір’я фараонів до жерців свідчило одне відкриття, яке випадково зробив Петрі. 1889 року він надумав дослідити все усередині однієї піраміди, на той час іще безіменної, бо ніхто не знав, який фараон був колись у ній похований. Та, незважаючи на всі старання, вчений ніяк не міг знайти прихованого входу, хоча звичайно в пірамідах він буває в північній стіні.

Втративши терпець через даремні розшуки, Петрі постановив продовбати крізь всю кам’яну товщу похилий тунель аж до самої гробниці. Це була неймовірно копітка й затяжна робота. Минуло кілька тижнів, поки робітники-араби сповістили, що останній шар каменю, який відокремлював їх од могильного склепу, пробито.

Петрі приповз на животі й побачив у царській могилі два саркофаги з одваленими й потрощеними віками. Але встановити, якому фараонові належала піраміда, він не зміг, бо середину її, де протягом десятків століть було сухо, почала раптом заливати підгрунтова вода. Петрі збирав її совком у відро й подавав арабам, а ті виливали нагорі. Насилу осушивши склеп, учений почав оглядати його. В кутку він знайшов алебастрову вазу з написом, який свідчив, що піраміду збудував для себе й своєї дружини фараон Аменемхет XI.

Але Петрі значно більше цікавило інше питання: як грабіжники потрапили всередину піраміди й не лишили по собі ніякісінького сліду? Де приховано вхід, якого він марно шукав? Невже злодії так добре знали план будівлі, що просто відчинили вхід і ввійшли всередину?

Щоб розкрити цю таємницю, вчений надумав дослідити лабіринт коридорів, починаючи від могильного склепу й посуваючись туди, де мав бути вхід. Завдання було надзвичайно тяжке, а іноді навіть небезпечне для життя. Залита підгрунтовою водою рінь і пісок, якого було повно в коридорах, перетворилися на липку драговину. Місцями Петрі доводилося повзти на животі, задихаючись у затхлому повітрі. Нарешті, вимазаний грязюкою і зовсім знесилений, він дістався до входу. Всупереч звичаю, його було зроблено не в північній, а в південній стіні піраміди. Вченого одразу ж зацікавило: звідки грабіжники знали про те, що вхід треба шукати з південного боку? Поступово у нього почали пробуджуватись деякі підозри; коли б вони справдилися, то це була б неабияка сенсація.

Потім Петрі повернувся назад тією дорогою, якою грабіжники, безсумнівно, мали добиратися до склепу, причому він намагався уявити себе в їхньому становищі й міркував, що б він зробив на місці злодіїв. Він попадав на різні перешкоди й пастки, що мали утруднити непроханим гостям доступ до сховища. Вчений не раз мусив визнати, що в цьому лабіринті він був би зовсім безпорадний, якби перше не взнав дороги з протилежного боку.

Але грабіжники, як про те свідчили відсунуті камені, йшли вперед напрочуд упевнено. Коли сходи зненацька обривалися в якомусь закамарку, вони знали, що далі дорогу треба шукати в стелі, де був отвір, замаскований кам’яною плитою. Злодії легко пройшли так три закамарки. В одному коридорі хід до самого верху завалено купами жорстви, Щоб усунути цю перешкоду, потрібно було багато часу й зусиль. Петрі підрахував, що пробратися до царської гробниці й винести всі скарби грабіжники могли не менше як за п’ять місяців.

Стало зрозуміло, що за таких умов вони не могли б цього зробити, не викликавши підозри в жерців і охоронців кладовища. Якщо ж усе-таки злодії п’ять місяців спокійно вовтузилися в піраміді, то, без сумніву, вони робили це не на одчай душі: грабіжники належали до чималої ватаги, в якій жерці й начальник охорони саме й були натхненниками злочину.

ПОСМЕРТНІ КЛОПОТИ ФАРАОНІВ

Якось 1881 року до робочого кабінету одного німецького єгиптолога завітав багатий американець. Невідомий розсівся на стільці і, витягаючи з папки сувій папірусу, мовив:

— Я дізнався, що ви вмієте читати єгипетські папіруси, от і хотів попросити, щоб ви оцінили цей документ. Чи має він якусь цінність? Я заплатив за нього великі гроші…

Професор уважно глянув на папірус і заглибився в єгипетський текст. І що далі він читав, то більший подив з’являвся в нього на обличчі. Ледве стримуючи хвилювання, вчений спитав:

— Де ви це дістали?

— А чому ви питаєте? Невже то щось дуже цінне?

— Це текст одного фараона, гробниця якого в Долині Царів із давніх-давен стоїть дорожня. Річ у тому, що такі папіруси клали фараонам у труну, отже, звідси можна зробити висновок: мумія цього царя не загинула, її переховують десь в іншому місці. Ви, напевне, розумієте, як важливо для науки виявити походження папірусу.

— Не буду таїтися, — відповів, усміхаючись, американець. — Я поїхав до Каїра, щоб придбати для своїх колекцій кілька старовинних єгипетських пам’яток. Знаючи, що це справа нелегальна, я зустрічався з арабськими гендлярами тільки вночі. Одного разу якийсь височенний араб запросив мене до задньої кімнати своєї крамниці й запропонував оцей папірус, зажадавши дуже високу ціну. Поторгувавшись, я купив його й негайно виїхав з Єгипту, щоб мене часом не спіймали й не відібрали здобичі.

Німецький єгиптолог написав листа до Каїра. Директор Єгипетського музею професор Гастон Масперо, прочитавши звістку про викраденню цінного папірусу, кипів од люті. Адже за останні роки з країни вже вивезено кільканадцять цінних, документів і старовинних пам’яток єгипетського мистецтва, і ніякі слідства досі нічого не дали, окрім повідомлення, що торгує цими речами якийсь араб, про якого знали тільки одне: він дуже високий на зріст.

Поліція, як і раніше, виявилась зовсім безпорадною, тому директор поклав узяти всю цю справу в свої руки. Викрити велетня в тюрбані він доручив молодому асистентові Емілю Бругшу, який аж руки потирав, радіючи майбутній ролі детектива-аматора.

Еміль розпочав слідство з того, що поїхав до Луксора, оселився в готелі й почав розповідати всім, ніби він американець і розшукує античні пам’ятки. Днями й ночами бродив він по всіх закамарках міста, купуючи за великі гроші якісь речі.

Араби спочатку робили спроби підсунути йому фальшиві твори, але, побачивши, як молодий чужоземець з першого ж погляду розрізняє підробку й зневажливим жестом відкидає її, пройнялися повагою до нього: впевнилися, що мають справу не з наївним туристом.

Якось на базарі асистент, розглядаючись, проходив біля однієї з багатьох невеличких крамничок. На порозі сидів араб з довгою сивою бородою. Побачивши любителя старовини, він кивнув йому головою, провів чужоземця в задню кімнату й запропонував купити невелику кам’яну статуетку. Бругш глянув на неї і насилу приховав свій подив: зі стилю молодий вчений одразу визначив, що перед ним скульптура, якій не менше ніж три