Читати книгу - "Аукціон"

— А м’ясо вони купують на Заході.

— Правильно. Бо раніше м’ясо в Росії їли тисячі, — варто почитати російську статистику десятого чи дванадцятого року, — а тепер вимагають усі. За шістдесят сім років історії Радянської Росії понад десять років припадає на війни і років з двадцять на те, щоб підняти міста з попелу. Ні, знаєте, — чомусь дратуючись, спинив себе Ростопчин, — оскільки ви не спеціаліст у цьому питанні, нам буде важко порозумітися, давайте краще про культуру, тут, як показує життя, особливі знання не потрібні, всі судити про неї мастаки…

— Ви сердитесь?

— Та ні… Просто трохи прикро, коли про країну, з якою підтримують дипломатичні відносини, не говорять інакше, як про «криваву тиранію», про культуру — «так звана культура»; якась невпинна злобливість, відсутність об’єктивності…

— Так, але права людини…

— Паяє Хойзер, чому в такому разі жодна з місцевих газет не пише про те, що відбувається в Албанії, і хіба тільки там? Чілі, Йоганесбург, Парагвай… Чому така неприязнь до Росії? Чи розумно це? Гаразд, — він знову спинив себе, — повернемося до вашої справи.

— Добре, — Хойзер подивився на Ростопчина задумливо, мабуть, заново аналізуючи, що той сказав йому; князь говорив дивно, несподівано, з болем. — Скажіть, будь ласка, які картини ви відіслали в Москву?

— Доведеться піднімати документи. Я не пригадую. Багато. Ваш російський колега Степанов веде реєстр поверненого. Та ще доктор Золле з Бремена, Георг Штайн з Гамбурга. Ми послали Полєнова, Куїнджі, Коровіна, Рєпіна, ікони новгородських церков, унікальні книги часів першодрукаря…

— Пробачте? — не зрозумів його Хойзер. — Кого ви майте на увазі?

— Я маю на увазі людину, яка розпочала книгодрукування.

— Гутенберг?

— Це тут Гутенберг… У Росії — Іван Федоров…

— Он воно як… Скажіть по буквах імена російських художників, я не встиг записати…

— Давайте я запишу вам.

— О, велике спасибі, — Хойзер подав Ростопчину блокнот. — Така мука з цими іменами…

— Ви нічого не чули про Рєпіна?

— Ні.

— Цікаво, а кого з російських письменників ви знаєте?

— О, я дуже люблю російську літературу… Толстой, Достоєвський, Пастернак…

— А що вам найбільше подобається в Пастернака?

— «Доктор Живаго».

— А вірші?

— Ні, віршів не знаю…

— До речі, я повернув у Москву малюнок Пастернака-батька, він був найкращим ілюстратором Толстого.

— Та невже? Як цікаво! А в яку суму можна оцінити те, що ви передали в Москву?

— Я не підраховував.

— Яка доля тих картин, які ви повернули?

— Вони зайняли своє місце в експозиціях музеїв. Там чудові музеї.

— Ми про них нічого не знаємо.

— На жаль… Вони друкують дуже мало проспектів. А шкода. Російський живопис надзвичайно цікавий.

— А чому вони друкують мало проспектів?

Ростопчин розвів руками.

— Росію в думці не збагнеш… Це знову ж таки російський поет, Тютчев. Думаєте, я все розумію, хоч і росіянин? На жаль, аж ніяк.

— Скажіть, а пан доктор Золле… Чим він керується у своїй роботі? Адже він німець…

— Я не цікавився цим… Допомагає, ну й спасибі…

— Гамбург передав, що ви маєте намір взяти участь в аукціоні, який проводить «Сотбі». Це правда?

— Правда.

— Що вас найбільше приваблює в цій колекції?

— Врубель.

— Хто?

— Давайте блокнот, я напишу.

— Спасибі, — Хойзер подивився на прізвище художника, спитав: — Він німець?

— Справжній росіянин.

— Дивно. Абсолютно німецьке прізвище. Чому вас цікавить саме Врубель?

— А це вже мій секрет, — зітхнув Ростопчин і зиркнув на годинник. — Ще є запитання?

— Останнє: ким ви себе відчуваєте — громадянином Швейцарії чи росіянином?

— Я росіянин, ким же мені бути? Але я пишаюсь, що я громадянин прекрасної Швейцарії…

Луїджі Роселлі приїхав у «Курір», коли Хойзер закінчував передруковувати свій репортаж.

— Купую у вас це інтерв’ю для мого агентства, — сказав він. — Хороший матеріал, за нього треба платити, називайте свою ціну…

— Це зовсім несподівано, — розгубився Хойзер, — як ви дізналися?

— Якби я не вмів дізнаватися про все, що пахне смаленим, я не створив би фірми, Хойзер. П’ятсот франків? Добрі гроші?

Інтерв’ю, надруковане наступного дня в провінційних британських газетах, впадало в око: «На жаль, гроші й культура становлять єдине ціле», — говорить «червоний князь» Ростопчин». В інтерв’ю називалася сума, яку він витратив на картини, понад двісті тисяч доларів. «Я не шкодую про це, й надалі повертатиму в Росію те, що їй належить по праву, тому вилітаю до Лондона, в «Сотбі».

Але в цюріхському «Курірі» суму не називали; Ростопчин знизав плечима, коли прочитав про себе «червоний князь», ну, бог з ним, хлопчикові треба пробитися; коли б я був бідний, епітет «червоний» міг би завдати мені шкоди; поки я багатий, не страшно, нехай собі; син не дзвонив, Софі не відповідала; він набрав номер свого приятеля в Буенос-Айресі Джорджа Вілса-молодшого, попросив негайно зайнятися проблемою сина, послав телекс, у якому гарантував оплату всіх витрат, пов’язаних з веденням справи про землеволодіння сеньйора Еухеніо Ростоу-Масаля і поїхав до свого лікаря, Франсуа Нарро; голова тріщала, спазмол не допомагав, усе в очах двоїлося, набігаючи одне на одне…

Софі-Клер одержала газету вранці й одразу ж замовила квиток на літак у Лондон; «Шеню» попередила, що дзвонитиме йому завтра, в цей самий час; «ми мусимо захистити себе, хлопчику. В нього почався старечий маразм. Я хочу порадитися з друзями, нам допоможуть».

Коли лікар Франсуа Нарро, який славився тим, що широко застосовував магнітотерапію (листувався з світилами світової величини — Дельгадо в Мадріді й Холодовим у Москві), почав виписувати комбінацію ліків — чималу кількість мультивітамінів, які знижують тиск і розріджують кров (модифікація компламіну), Ростопчин раптом ударив себе по лобі.

— А все-таки я ідіот!

— Це буде років через п’ятнадцять, — весело пообіцяв Нарро. — Поки що не бачу у вас ознак склерозу; ідіотизм — хронічна форма склерозу…

— А може, відмінимо масаж? — спитав Ростопчин. — Мені треба негайно подзвонити.

— Дзвоніть від мене. Масаж конче потрібен — і загальний, і сегментальний.

— Але я маю замовити розмову з Москвою..

— Замовляйте. Я надішлю вам рахунок, оплатите.

— Ви — геній! Усе-таки в мені живе скіфська загальмованість, — сказав Ростопчин, підійшов до апарата, набрав стіл замовлень міжнародного телефону, попросив негайну розмову, продиктував номер Степанова й повернувся до стола Нарро.

— Одягайтеся, — сказав Нарро, підсуваючи Ростопчину рецепти. — В мене тепер новий масажист, я обладнав йому цілком автономний кабінет, ви зразу відчуєте полегшення.

Нарро практикував уже п’ятнадцятий рік. Недавно він обладнав свій кабінет за останнім словом техніки, заново перепланував ту квартиру, яку наймав уже двадцять років, аби тільки не виїжджати в інший район: по-перше, значно дорожче,