Читати книгу - "Таємниця зміїної голови"

— Ну, а про страуса і вуха — це вже ти сам додумався! — закінчив Сокирко. — Ніхто з нас навіть не встиг втрутитися.

— Футбик сам вийшов! Правда-правда! — запевнила Галка.

— То й добре, — підсумував Данило. — А ця пані Крук… Вона правду казала?

— Про те, що пряма родичка князя Козицького? Бог її знає! — розвів руками Жора. — Треба перевірити. Взагалі все це перевіряти треба. Не день, не два. До речі, я вже не можу — так чекаю історій про ваші підземні мандри!

Та хлопці вирішили потягти трошки час. Хай, цікавіше слухати буде. Бо відразу раптом усі згадали, що брудні, втомлені та голодні. А коли за кілька годин скупалися та наїлися, тоді й розповіли все докладно.

Директор Жора слухав та навіть зупиняв розповідь. Просив повторити, записував щось собі в блокнот, креслив, черкав, знову креслив. А під вечір не втримався: повів усю компанію до замку, прикинув на місці, де розташована «кімната страху», і відшукав в одному залі на стіні викарбуваний знак троянди.

То ось звідки вели двері в секретну княжу хованку! Із кімнати, де колись була зброярня, а тепер — музейна виставка старовинної зброї.

Та не квапився Сокирко ці двері відчиняти. Дочекався наступного ранку, коли в Подоляни повернулися втомлені, але щасливі Лановий-старший та бізнесмен Вороненко. Довго готувати до сюрпризів їх не стали. Не встигли обоє здивуватися, побачивши Галку з Льонькою, діда Гайдамаку, а особливо — страуса Футбола, давнього знайомого, як дружний хор наввипередки почав розповідати про знайдений розбійницький скарб.

— Отак залишай їх на три дні без нагляду, — відповів Лановий-старший, переваривши почуте та роздивившись Зміїну Голову ближче. — Сказав би, що так не буває. Але ж буває, чорт забирай! На власні очі бачу!

Вороненко відразу пішов шукати місце, де в Подолянах не зникає мобільний зв'язок. Не було його хвилин з тридцять, а коли повернувся, лице його мало водночас діловий та радісний вигляд.

— Деталі вам не потрібні, ними займемося ми самі, — видав бізнесмен з ходу. — У двох словах так: є люди, готові вкладати немалі гроші в туристичний проект «Розбійницький скарб». Назва умовна, просто вона перша стрельнула в голову. Пройти з печери в замок таємними ходами і відшукувати різні скарби — це ж мрія сотень тисяч людей! Це ж скільки народу сюди, до Подолян, рине? Наших, іноземців! Тут же все справжнє: таємні ходи, загадки… Це не Діснейленд з надувними чудовиськами! Все, панове, ви як хочете, а я цю історію починаю.

— Про Подоляни дізнається весь світ, — захоплено присвиснув Сокирко.

— Не свисти. Грошей не буде, — нагадав дід Гайдамака стару приказку.

— Буде, діду. Все буде, — запевнив його Вороненко. — Звісно, не зараз і не завтра. Працювати треба. Діло робити, як у нас кажуть. А до вас, дослідники підземель, у мене окрема розмова буде. Як ви стосовно того, аби трохи згодом, скажімо, наступного літа, тут попрацювати?

— Ким? — хором запитали всі четверо.

— Краще за вас таємниць інженера та розбійника Ружича не знає поки що ніхто. Якщо не боїтеся час від часу повертатися під землю — ласкаво просимо! Туристів дуже цікавлять історії, розказані тими, хто брав у них участь. Подумайте, я не кваплю. Це не просто пальцями тикати — вам, будь ласка, сюди, далі — сюди, потім — отак. Чого смієтесь? Багато знати треба, а ви як хотіли?

Данило кахикнув, глянув на решту враз принишклих друзів.

— Ну, нам треба порадитись… Мабуть…

— Я теж так думаю! — підморгнув Вороненко. — Добре, з цим поки що все. А тепер так: ваша весела компанія ще довго збирається тут гуляти?

— Та ще не знаємо… А що таке? — обережно поцікавився Льонька.

— Та нічого такого. Просто назад страус ваш поїздом, отак авантюрно, вже навряд чи поїде. Є в мене один знайомий, у нього — фургон. Довезе з вітерцем вашу пташку. Ви не проти?

— Навіть дуже не проти, — відповів дід Гайдамака. — Тільки знаєте, раз я вже все одно вирвався, побув би ще тут кілька днів. Ось Жора мені б хазяйство своє показав.

— Що скажете? — Вороненко повернувся до Данила.

— Та теж хотілося б ще трошки побути.

— Три дні досить? Якраз ми з твоїм батьком усі стратегічні справи тут владнаємо.

— Нормально, — діловито кивнув Данило. — Ось заодно футбольний матчик тут проведемо. Вухо, у вас же тут ніхто ще не грав у футбол зі страусом?

— Хіба так можна?

— Можна. Але обережно. Наш страус сам за цілу команду зіграє. Правда, Футбику?

Не знати, чи зрозумів страус, про що його спитали. Та хлопець звертався зараз до нього.

І у відповідь цибатий птах браво підстрибнув на місці.

лютий—березень 2012 р.,

Київ