Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

Звістку було сприйнято без захоплення, але вибирати не випадало[232]. Ти об'єкт, а не суб'єкт, отож, — корися!

Дикий ліс під Ніжнім Тагілом, куди привезли колишніх курсантів, примусив ще раз потрапити в ранню весну. Подекуди ще не остаточно розтанув сніг, але природа вже прокидалася й за які кілька тижнів поблизу боліт та річки Іви, де розташувалася «десята площадка»[233], масово з'явилися комарі, що неабияк докучали «розбещеним» Полтавщиною молодим солдатам.

Василеві, як добре освіченій людині, вдалося влаштуватися у штабі (напівдикі умови цьому неабияк сприяли, адже за відсутности елементарних умов для життя туди далеко не відразу під'їхали дружини офіцерів, які переважно задіяні в штабній писарській роботі). Він друкував накази, вів справи та виконував усілякі інші друкарські роботи. Новий статус трохи розв'язав руки: у проміжках між друкуванням необхідних паперів і вечорами була можливість усамітнитись, щось почитати й навіть писати. Дратували лише листи, адже Василеві, працівнику штабу, було відомо, що вся пошта з секретного об'єкта перевіряється особістами, які пильно стежили, щоби будбатівці випадково не «повідомили» рідним «заборонену» інформацію.

Розпочалися тривалі сірі будні одноманітного армійського абсурду, які, Василь це відчував особливо гостро, без сліду поглинали дні, тижні й місяці його життя.

Тагіл. Зима. Шістдесят перший рік.

І я солдат, що після всіх скорочень

попав сюди — докантувати строку,

одержав за зразкове воєнробство

(були солдатські жарти —   в о є н р а б)

увільнення.

Напевне, цілий рік

проживши між боліт, ялин, казарм,

до міста не показуючи носа,

я звикнув пити був (замість горілки —

трійний одеколон). Онучі прати

хоч раз на місяць. Згадувать дівчат,

що буцім-то в житті одним і снили,

аби мені віддати свій вінок.

Пускати в діло свій солдатський пасок,

розповідать солоні анекдоти,

навчився сачкувати так майстерно,

немов солдат, що добуває строк.

Отож — Тагіл. Не пам'ятаю — парк

чи сквер міський зібрав великий натовп

щасливих ґаволовів: школярі,

студенти, металурги, каґебісти,

наш брат солдат, старі пенсіонери

дивилися на виставку собак.

І то було видовище, скажу вам:

орденоносні пси — могутні груди,

обвішані медалями, а морди —

пихаті, як в заслужених митців

чи лаврейованих міліціонерів —

подзенькуючи бляшками, проходять,

зневагою вшановуючи натовп,

а біля них, тримаючи побожно

ланцюг, — щасливі власники собак.

О мить блаженства — і людей і псів.

Одні щасливі ницістю своєю

і приналежністю чотириногим

так низько хиляться благочестиво

перед Нічим, що дивиться зокіл.

А другі — на хребтах своїх довгастих

несуть такий тягар своєї слави,

аж закипає від образи кров

в собачім серці: ось воно, мовляв,

мистецтво для безрогих. Гніт тяжкий

зумисних демократій.   П е р е д   к и м

демонструватимем ясновельможність

своїх заслуг і подвигів?   К о г о

вщасливлюватимем власною явою?

К о м у   показувати псову міць,

державну гордовитість і незламність?

Я був у натовпі. Я був   н і к и м.

Я сором відчував за власну ницість,

за воєнрабство. І безмірний жаль

виповнював мою голодну душу,

що я не пес. Орденоносний пес[234].

Такі враження від військової служби спливли в поетовій пам'яті наприкінці 1960-х.

Щоправда, слід завважити, що 1960—1961 років цей час сприймався хоча й болісно, але не аж так макабрично. У «Двох словах читачеві» — більш точна характеристика армійських років: «Армія прискорила [процес звільнення від „студентського схимництва“, тобто уникання реального життя на користь книжкового — Д. С.]. Почувся мужчиною. Вірші, звичайно, майже не писалися, оскільки на плечах — погони. Але там прийшов до мене Бажан»[235].

І не тільки. Поет у тих уральських лісах мав книги М. Рильського та Яна Райніса[236] і, звичайно ж, російську класику, якої завжди багато у військових бібліотеках. Сприяла поповненню добрих книжок і відпустка до Сталіно, яку Василь отримав наприкінці листопада[237].

Мав Василь у війську й добрих приятелів. Особливо заприязнився з Вінцасом Кузміцкасом — литовським санінструктором будбату. Кузміцкас писав невеличкі оповідання, малював. Користуючись тим, що в медчастині Вінцас мав окрему кімнату, друзі часто збиралися там, щоб погомоніти. Спільні мистецькі зацікавлення народжували спільні теми, які виливалися в рядки віршів:

                      …Каптьорка. Медсанбат.

         <…>

Солдатська збіднена палітра

темнішала в литовській ностальгії,

і в Вінцаса — освітлену мішень —

Чюрльоніс[238] поціляв голками сосон,

йдучи гравюрним лісом.

                — Говори, —

мене просив він, — говори! І мова

про Вільнюс, про Тараса, про Вільняле

і Саломею тихо жебоніла… —

         <…>

Тайга уральська — до Литви моєї

болюче схожа. Оренбург. Шевченко.

І скільки тут у мене земляків —

аж до Печори[239]. Справді бо — Вітчизна[240].

На згадку про службу на Уралі залишився у Василя ще один спогад. Під час термінового розвантаження машини він втратив фалангу безіменного пальця на лівій руці. Після цього про ґітару, грою на якій заспокоювався сам і розважав смуток Вінцаса, довелося забути.

Зустрічі з українськими молодими поетами — Миколою Сенчилом і Дмитром Пічкуром були менш частими й, дуже ймовірно, менш відкритими й інтимними. Тем литовської й української трагедій, які, судячи з тексту вірша, піднімалися в розмовах з Кузміцкасом, з ними доводилося уникати. Натомість випадала нагода поговорити про поезію: «Я людина, яка пише вірші, — між іншим якось кинув він Дмитрові Пічкуру, показавши вирізку віршів із передмовою Малишка, якій молодий солдат щиро заздрив. — Відверто кажучи, спочатку я сміявся з того дивацтва. Зміст цих слів дійшов до мене через багато літ»[241], «Пробуйте писати білим віршем[242], верлібром, бо інколи рима сковує думку, не дає самовиразитись, хоча й наштовхує на нові художні образи»[243], — радить він М. Сенчилу. І, ніби граючись, дає зовсім іншу пораду молодому Д. Пічкурові: «Гарна рима — то лице поета. Намагайся уникати іменникових рим, краще іменник з дієсловом»[244].

Втім, не варто робити якісь висновки з цих розмов. Суперечливість молодости — чеснота, а не вада, адже вказує на різні напрямки пошуків, що активно ведуться навіть попри погони, що 1962-го почали особливо тиснути на плечі Василя Стуса.

Як працівник штабу і людина з вищою освітою він добре усвідомлював, чим загрожує Карибська криза[245]. Із якихось джерел Василеві стало відомо, що статус офіцера може полегшити демобілізацію. Це підштовхнуло його до вияву активности в цьому напрямку. І після кількох рапортів Стус отримав наказ прибути на курси офіцерів у містечко Чєбаркуль, Челябінскої области.

Вереснем 1962-го, коли уральський ліс «стояв у своїй неповторній красі»[246], Василь попрощався з друзями й подався до Чебаркуля, що