Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

Максим із задоволенням прийняв довіру Коновальця: очевидно, Полковник перед роботою Конгресу хоче мати повне уявлення про стан речей у Краю. І заговорив, ніби складав рапорт:

«Я виконав наказ полковника Мельника — зліквідував Кайдана. Ольга відомщена, ти про це знаєш… У сітці Крайової УВО виловлено провокатора Боєчка, українця із Бібрки. За ним давно стежили розвідники, поки не дізналися від нашого резидента в перемишлянському постерунку: резидент сам бачив, як Боєчко записувався в конфіденти за двісті злотих. Його вивезли в Бібрку, прив'язали до дерева і розстріляли… Напади на поштові заклади — у Львові, Печеніжині й тій же Бібрці. Вилучено достатньо грошей, у штабі полковника Мельника ведеться точна рахуба… Спалено маєток осадника Ромашкана на Воловому. До організації залучено молодь: Роман Шухевич, якого ти, напевно, добре пам'ятаєш, очолив Спілку національної української молоді — СНУМ».

«О, внук пані Терміни Шухевичевої — хлопець поважний… Я тішуся цим твоїм повідомленням: без молоді немає революції. Може, дійшли до вас швидше якісь нові вісті з „раю“?»

Максим відповів не одразу: він сам не знав, як оцінювати події в совєтській Україні. Літературне й культурне відродження — й терор ГПУ.

«Ми намагаємося, — заговорив Максим по хвилі, — гамувати симпатії до радянської України. Те відродження вельми сумнівне, бо як міг би вільний народ ставати під чужу або видуману символіку?.. Але я й сам не можу однозначно трактувати перетворення в колись російській Україні. Грушевський там нормально працює, видає томи історії України, його дочка Катерина очолює Кабінет етнографії у ВУАН, на весь світ стали славними поети Павло Тичина, Максим Рильський, прозаїки Юрій Яновський і Микола Хвильовий — в Галичині серед нового покоління поки що немає їм рівних. А що вже говорити про найпопулярнішого в Європі кіномитця Олександра Довженка…»

Коновалець нетерпляче перебив оптимістичний рапорт Максима:

«У фільмі Довженка „Звенигора“ під примусом совєтської влади зганьбив самого себе, граючи роль отамана УНР, найталановитіший наш полководець Юрій Тютюнник, переманутий зі Львова за Збруч чи то підступно викрадений органами ДПУ. Те так зване відродження — то вміло наставлена пастка на українські сили в еміграції. Бережімося… Бережися й ти, Максиме…»

«Але ж приманкою в тій пастці — які сили!» — прошепотів Максим.

«Треба той потенціал мати на увазі, коли будемо поширювати на Схід сітку нашої оновленої організації. Але ж не можна забувати, що Україна нині під Москвою. Я шкодую, що на галичан так слабко впливає Донцов, який постійно у своїх статтях нагадує: зажерливість і жорстокість Росії не змінять і десятки революцій. Та ж навіть єдине в історії московської імперії благородне рісорджіменто — декабризм — чим закінчився: повальним каяттям за політичний блуд. Сам Муравйов-Апостол сказав під шибеницею: „Я вдячний Богові за нашу невдачу, оскільки в Росії можливі лише бунт, хаос і анархія, а не очисна революція…“ То свята правда: в сімнадцятому році в Росії відбулася не революція, а охлократичний переворот, який замість царя привів до престолу диявола. А те відродження в Україні хоч і свідчить про національну потенцію, є смертельною загрозою для нас, і ми мусимо готуватися до великої війни».

Полковник замовк, зосередився, ніби продумував, чи все сказав. Максим зрозумів, що цей пасаж Коновальця — то лише уривок із слова, яке він виголосить увечері на засіданні Конгресу. Що вирішить Конгрес, Максим, звісно, не знав, однак сподівався: УВО мусить перетворитися з клубу, який зібрав докупи уцілілих учасників боїв за Україну під час війни, на новітню, чітко структуровану організацію, в якій і комбатанти, і юніори підпорядковуватимуться єдиній дисципліні новоствореної підпільної армії.

«Як маємо готуватися?» — спитав Максим.

«Поговоримо про це на засіданні», — відказав Коновалець, покликав кельнера й замовив сніданок та вино. Наповнив келихи, цоркнувся з Максимом, і тоді знову, як щойно при зустрічі, бризнуло тепле світло з його очей — зі стриманого підпільника він змінився на доброго приятеля.

Максим сказав: «За нашу молодість, Ґенку».

Випили, й кожен про себе, певне, згадував студентські роки, військові походи й ту міцну дружбу, що завжди єднала їх — команданта Корпусу СС і незмінного ад'ютанта. Думав Максим цієї миті про свою і побратимову трудні і славні долі, які провадили їх, ще зовсім юних, дорогами блискучих перемог і чорних поразок. І нині доля в них однакова: обидва стали вигнанцями — один на своїй, другий на чужій землі.

«Маєш сім'ю, Максиме?» — спитав Коновалець.

«У нас із Катериною синок Остапчик».

«А ми з Ольгою і Юрчиком волочимося благословенною Швайцарією й чахнемо від думки, що додому нема нам вороття. Десь там батько, мати — ніколи я вже не зустрінуся з ними…»

«Не пасує тобі песимізм, Євгене, — взявся Максим втішати посмутнілого приятеля. — Чей же ти сам сказав: війна ще попереду. І не будемо ми гарцювати на чужій землі. А коли створимо в Краю підпільну армію — хто в ній, як не ти, стане командантом?»

«Сумніваюся… Новітній командант вже там десь дозріває — в Галичині. Ми, щоправда, ще не старі, але роки йдуть, і поки вилониться із політичних нетрів живий вогонь, відійдемо, можливо, й ми… Від нинішніх юнаків і юнок залежатиме, чи жертва нашого покоління вийде на користь Україні. Всій Україні — від Кубані аж до Сяну-річки… Революція почнеться зі Львова, але переможна сальва має пролунати в Києві. А в нас поки що йде зовсім не так: у Києві ми склали зброю, а на переможну сальву у Львові не спромоглися. А без Києва перемога неможлива — ми були свідомі цього ще тоді, коли створювали у Білій Церкві Корпус СС — з вояків усієї України».

«Маєш рацію. Нація може перемогти лише тоді, коли з краю в край, кожною клітиною організму відчує, що не може більше залишатися в труні, в яку її поклали Польща і Москва. Але хто розіб'є ту труну за нинішніх умов?»

«Велика Україна — то наш фундамент, до якого мусимо повернутися. В еміграції жодних підвалин немає».

«Зате тут є свобода для організаторського чину».

«Звичайно. Тож використовуймо всі можливості».

Відчинилися двері, й до кав'ярні увійшов важким кроком високий чоловік у мазепинці й стрілецькому мундирі. Він стрімко попрямував до столу, за яким сиділи Коновалець і Безрідний, зупинився перед Полковником і недбало, саме недбало, що неприємно вразило Максима, приклав вітаючись два пальці до мазепинки.

«Знайомтеся, — сказав Полковник до Максима. — Це наддніпрянець Леонід Катарів, на псевдо Контрадмірал. Ти, може, й не пам'ятаєш: він вирушав разом з нами