Читати книгу - "Звірослов"

- Ну…

- Я виїхав на проспект Маяковського, - починає Іван Іванович. - Було тихо і гарно навколо. Я люблю їздити вночі. Так спокійно. Немає пробок, немає навіжених водіїв, безголових пішоходів. Їду собі, слухаю радіо і мрію про хот-дог. Саме так. Тоді я був ладен навіть хот-дог з’їсти. І ось біля супермаркету «Край» раптом посеред дороги з’являється ця жінка. Виринає з пітьми як привид. За метрів п’ять - не більше. Я не встиг загальмувати. Просто дивився на неї, а вона на мене. Вона не тікала. Нічого не пробувала робити, щоб урятуватися. Закрила руками лице і впала на дорогу. І все. Я тільки почув, як під правим переднім колесом затріщали її кістки. Зупинити машину мені вдалося аж за метрів двадцять-тридцять. Я не їхав швидко, строго за дорожніми правилами, шановні міліціонери. Але бетономішалка - гігантська машина. Зупинити її не так легко. І от. Я вибіг з кабіни - а вона лежить, не рухається. Ноги неприродно вивернуті. Зразу це побачив. Подумав - мертва. Вижити під колесами моєї машинки дуже важко. Жінці ще неабияк пощастило. Підходжу, а вона розплющила очі і дивиться на мене. Не жалібно, а просто дивиться. Я схилився над нею, почав гладити по волоссю. Жінка не стара, але спрацьована. Гриму на ній, як на дівчатах з окружної. Руки чорні. Порепані. Я її гладжу, заспокоюю, кажу: «Усе буде добре, дорогенька, тільки не рухайся». Я знаю, що в таких ситуаціях не можна рухатися - це головне. З американських серіалів про швидку допомогу знаю. Шкода, що тепер лікарняних серіалів уже по телебаченню не транслюють. Дуже корисна річ. Життєва. Ну і от. Жінка киває мені кудись убік рукою. Мовляв, подивися туди, убік, там щось є. Я подивився. Спочатку нічого не побачив. Якась торбина лежить. А поруч, на асфальті - дві розчавлені булки. Такі довгі, може, знаєте. Сирні палички - здається, так ці булки називаються. Не плутати з крабовими. Крабові палички дуже шкідливі для організму. Суцільна хімія. А це сирні палички. Тобто вони колись були сирними паличками. А тепер - розчавлений хлібобулочний виріб, якщо вже бути точним. Я віддер булки з асфальту і простягаю їй. Що, кажу, хочеш підкріпитися? А вона відвертається. Це були її палички, безперечно, її. Може, вона щойно їх купила в супермаркеті, бо палички виглядали свіжими. Пахучими. Півгодини, як з печі, не більше. Ну й я її питаю: «Можна? Це ваші палички. Я розумію. Але я такий страшно голодний. По-звірячому голодний. Шлунок прилип до діафрагми - такий я голодний. А вам уже навряд чи палички знадобляться. Он як ноги повикручувало». Вона кивнула. Мовляв, їж, що з тобою робити, раз такий голодний. Їж на здоров’я. Вона не проговорила це вголос, не могла, з рота йшла піна, але я так зрозумів по ній, що можна. Сів поруч, однієї рукою продовжував гладити її по волоссю, другою запихав палички собі в рот. Вона, ця жінка, була добра. Їй відомі чоловічі слабкості.

Їй багато що, напевно, відомо. Шкода, що не вдалося з нею поговорити. Ось так ми сиділи в темряві на проспекті Маяковського. Я їв її булки, вона стогнала. І потім, коли булок уже не було, мені раптом стало, знаєте, так дивно, так мене, знаєте, розчулила доброта абсолютно чужої людини, яка не пошкодувала іншій чужій людині шматка хліба, що я заплакав. Голод як рукою зняло. Я плакав і благав її не вмирати. Вона стогнала. Вона не плакала. Така мужня жінка. А мої сльози скапували їй в очі, і так здавалося, що ми обоє плачемо. Сидимо серед троєщинської темені і плачемо. Як діти.

Молодший за званням міліціонер спльовує на підлогу й автоматично топче плювок підошвою казенного чобота.

3

Іван Іванович, а краще назвімо його менш офіційно - Ваня, лежить у верхньому одязі на своєму ліжку і думає.

Повернувся додому аж під ранок.

Голова розколюється. Руки і ноги мов ватяні. У шлунку хворобливо побуркує.

Ваня почувається розбитим, вибитим зі звичного ритму життя. Взагалі вибитим із життя. Почувається злочинцем.

Ваня згадує, що на кухні ще залишилось кілька конвертиків з маком, які він акуратно щотижня купує в кондитерському кіоску біля метро «Мінська». Йде на кухню і з’їдає всі конвертики до одного.

Коли з’їдаєш один, то здається, що конвертики смачні, думає Ваня, а коли з’їдаєш усі підряд, то розумієш, яка це насправді жирна і неїстівна гидота.

У животі погіршало, хоча й перестало бурчати.

Нудить, думає Ваня, але нічого не поробиш, треба лягати спати, інакше зіб’юся з графіка.

Ваня напускає на вікна вицвілі бордові штори, і в кімнаті сутеніє.

За вікном їздять автомобілі, ходять люди, бігають діти - там, за вікном, щось відбувається, а я маю лягати спати, думає Ваня. Як сумно спати вдень!

Ваня вмикає телевізор на інформаційний канал «24». Ваня любить чоловічий голос цього каналу. Любить, як цей голос безпристрасно тихенько щось бубонить. Ваня швидше і солодше під нього засинає.

Чоловічий голос «24» повідомляє, що в Атлантичному океані зіткнулися дві підводні субмарини. Так і каже - субмарини, не підводні човни. Ваня, лежачи в напівтемряві, усміхається.

Субмарини. Яке смішне слово. Як маринована скумбрія. Або просто скумбрія. Або Марина.

Ваня заплющує очі і намагається згадати Марину. Останні два роки Ваня часто так робив. Згадував Марину, і ставало легше. У грудях щеміло, не то від приємних спогадів, не то від болю втрати. Іноді спогадами Ваня доводив себе до сліз. Іноді до ерекції.

Однак тепер Ваня раптом зрозумів, що вже зовсім її не пам’ятає. Ані її лиця, ані її запаху, ані як вона говорила й одягалась. Нічого від Марини не залишилося.

Боже, як сумно спати вдень, думає Ваня.

І головне - страшно. Дуже страшно. Люди чомусь вважають, що страшно має бути вночі, і це велика омана. Страшно вдень. По-справжньому страшно саме вдень. Денні демони куди небезпечніші, аніж нічні. Вони хитрі, підступні і непереможні. Від них урятуватися неможливо.

І чекати допомоги теж немає звідки, бо вдень інші люди зайняті своїми життями, в їхні плани не входить рятувати ближнього. Денні демони приходять якраз тоді, коли ти сам удома, і думаєш про те, що ти сам, і тобі сумно, бо ти сам не тільки зараз, а й вчора, і завтра, і через тиждень, і через рік. Ти беззахисний супроти них. Демони, схожі на скелети в