Читати книгу - "Роман про добру людину"

щемливу нудьгу, — а лише, коли його погляд сковзнув по зіщуленій купці немощів, де жили тільки постарілі — тоді вони здалися йому величезними, — зовсім не дитячі очі, — а воно ж ледве світу побачило! — які вичікувально стежили за ним, йому в груди наче вдарило ножем, і він збагнув: ця дитина — його доля, це він сам, це те світле й добре, що відрізняє людину від мерзенної тварюки, і якщо він залишить її конати в рівчаку, куди вона чудом устигла непоміченою виповзти з села, він не матиме спокою ні живий, ні мертвий, бо те, що він повинен її врятувати, важливіше від його власної безпеки, спасіння, від усього на світі, хоч він і не годен збагнути, чому це так і звідки в нього ясновидюща певність, що якби він раптом, переламавши себе, не послухався цього веління, — бож дитина тільки заважатиме, тут самому важко переховатися, а як же із нею разом? — тієї миті, як йому пощастить досягти безпечного місця, він з огиди перед своїм унутрішнім каліцтвом, яке зумовив би цей вчинок, накладе на себе руки!) палають дві клуні, що поволі наближаються, і мірою того, як вони наближаються, Гнат метушиться, силкуючися щось сказати Дмитрикові до вуха, а що він надто хвилюється, йому пропадає голос, уся його постать хилиться кудись набік, і Дмитрик догадується, що Гнат звертається до Сави (бо Сава тепер до нього ближче, ніж Дмитрик), а Сава чомусь не помічає його звернення.

— Це правда, що ти Саві говорив про Йосипа? — знову спадає Дмитрикові на думку, і він починає обережно промацуватися до Гната, бо йому здається, ніби Гнат зовсім виразно щось просить, лише він вимовляє слова так швидко й нерозбірливо, — вони йому то склеюються, то висипаються посередині, лишаючи самі початкові літери й кінцівки, — що Дмитрик голосно вирішує: «Отже це таки правда?» і чує раптом цілковито змінений голос Гната: «Мені не до Йосипа!», який настільки його вражає, аж Дмитрик зважує, чи це дійсно Гнат, чи це напливами все ще морочить його Савина балаканина, заважаючи належно осмислити й закріпити в нерухомі відбитки довкілля, наслідком чого невмотивована, однак несамовито сильна тривога, мовляв, Гнатові треба негайно допомогти, по вінця заволодіває ним, і, заки Дмитрик усвідомлює, що робить, його уста самі вимовляють: «Тобі чимось допомогти?» — і тоді він здивовано бачить, з яким поспіхом Гнат хапається за цей натяк, радіючи на всі легені: «Так, Дмитрику, допоможи, допоможи!» — аж Дмитрик затуляє вуха й сміється:

— Я оглухну, коли ти так кричатимеш!

— Дмитрику, я тобі довіку дякуватиму!

— Не поспішай з подякою. Якщо я зможу.

— Зможеш, зможеш, аби тільки захотів, це зовсім просто!

І Гнат сором'язливо, хоч і з явною певністю, що цей рух вичерпно ілюструє його прохання, оскільки він надто прозорий, наближає вказівного пальця до Дмитрикових, а тоді до своїх грудей і застигає, прислухуючися. А що Дмитрик спантеличено дивиться на нього, вичікуючи пояснення, як це розуміти, Гнат опускає руки й засмучений (йому аж сльози набігають на очі) відступає.

— Тобі лячно?

— До біса! — не витримує Дмитрик, — чого мені має бути лячно?

— Не сердься, невже ти не розумієш?

— Ні, не розумію!

— Випозич мені на одну лише мить своє тіло!

— Моє тіло?

— На одну лише секунду! Наймізерніший уламок секунди! Я його не пошкоджу, тобі нічого не станеться, це одна мить — і все, а мене це, може, врятує. Коли ти зайшов сюди й Сава сказав «Побачиш!», я спробував силоміць заволодіти твоїм тілом, не тобі на шкоду, клянуся! — а лише, аби швидше впоратися, — мені не дає промитої води одна незалагоджена справа, — а воно без твоєї згоди не йде. Треба, щоб ти з власної волі захотів допомогти мені, а від цієї послуги, ах, Дмитрику, якби ти тільки знав! — залежить моє спасіння!

Невже це він справді благає, чи це треба якось інакше сприймати або принаймні докладніше перевірити, де Савині, а де його зауваги? — похопився раптом Дмитрик, — бо чому він звертається до мене, а не до Сави, з яким приятелював і довше, і ближче, ніж зі мною? — але Гнат так щиро, аж скрушно, запевнив і перехрестився, аби Дмитрикові остаточно розвіяти сумніви (мовляв, він і до Сави звертався, та що звертався, просто не відступав від нього! проте Сава якраз найголовнішого й не чує, хоч лусни! йому здається — Гнат його ані трохи не осуджує, боронь Боже! ймовірно, він на місці Сави поводився б не інакше — це ж тільки людське, і звички одразу не міняються, — Саві справді здається, ніби він знає Гната значно ліпше, ніж той сам себе, і тому, на його думку, Гнат просто не годен сказати, чи то попросити те, що він просить, через що вони ніяк і не порозуміються, а чекати, заки Савин слух удосконалиться, немає часу), що Дмитрик одразу ж повірив (не словам, вони ледь досягали його, бо і Гнат висловлювався досить плутано, і Дмитрикові здогади не трималися купи), а всій постаті Гната, що кожною клітиною, і то з наполегливістю, перед якою розтопилося б і оливо, підтверджувала: «Дмитрику, порятуй!» — ніби Дмитрик і справді мав силу порятувати його.

Не виключене, що за трохи інших обставин, — яких саме, Дмитрик не уявляв, йому тільки неясно мигтіло в мозку: якихось інших, — в усякому разі він зробив це зовсім не тому, ніби боявся, що Сава роздзвонить (не чує, не чує, а коли зайде про Дмитрикові «ні», то якраз і почує!), як Дмитрик відмовив Гнатові, витлумачивши це звичайнісіньким переляком, подія, про яку одразу закричали б усі горобці з дахів! — він не тільки не погодився б, а й зовсім слушно довів би, що в таборі мешкає чимало Гнатових не так щоб друзів, але все ж відданих знайомих, аби виконати його дивну забаганку, хоч Дмитрик розумів й інше: коли людина благає порятувати її, в неї на це є ваговиті причини, про які не варто допитуватися.

Проте, коли Гнат наново, на цей раз вже майже зневірившися, повторив: «Дмитрику, поможи!» — Дмитрик з таким поспіхом погодився, подумавши, яка ж він свиня, що змушує себе двічі просити, аж мало не забув вияснити, нащо ж Гнатові знадобилося його грішне тіло.

— Хіба це істотне?

— Істотне чи не істотне, нащо?

— Моє пояснення видасться тобі ще не досить переконливим, — знітився Гнат, — ти злякаєшся, а я тоді пропав!

Дуже ймовірно, якби Гнат не втелющив «злякаєшся» (хто, зрештою, підтвердить, чи Гнат, враховуючи вдачу Дмитрика, не кинув тут умисне останнього козиря, воліючи остаточно закріпити свій