Читати книгу - "Щоденник сотника Устима"

всіляких країнах третього світу, в мене склалося враження, що саме французи були найгуманнішими з-поміж колонізаторів. Вони активно розповсюджували власну культуру, втягуючи в такий спосіб на орбіту інтересів метрополії найосвіченіших тубільців. Активну місіонерську діяльність вела й католицька церква. Англійці досягли в цій сфері швидше зворотних результатів. У дев’яностих роках нашого сторіччя архієпископом Кентерберійським став пакистанець, наступним буде, напевне, зулус. Жінок-мусульманок охоче вербують на кораблі Royal Navy (Королівський військово-морський флот), для них створено навіть спеціальну уніформу, в наборі якої замість купальника, за індонезійським зразком, запроваджено спортивний костюм. До речі, щодо статевої рівноправності на воєнній службі: тільки у французькій армії жінки-офіцери з парадною формою (спідницею) поруч із сумочкою носять і палаш. Хоча для них я запропонував би ножиці Даліли.

А втім, навіть добре володіючи французькою, познайомитися з місцевою жінкою було практично неможливо. Щодо цього діяла драконівська постанова: звинувачених у зв’язках з іноземцями й перелюбстві відправляли на виправні роботи. Якщо в момент скоєння злочину чоловік звинувачуваної перебував на фронті, дружину могли й розстріляти. Тому день у день ресторан заповнювався виключно чоловічою кампанією. Це було досить оригінальне видовище, особливо коли, враховуючи, що більшість відвідувачів були українці, оркестр починав награвати - «Ти з мене підмануля, ти з мене підвеля».

Якось ми вирішили покуштувати місцеву національну страву. У меню російською, французькою та в’єтнамською мовами було написано «Печеня по-в’єтнамському», та для особливо недовірливих в дужках роз’яснення: картопля з м’ясом. Замовили. Через кілька хвилин офіціант приніс велику тацю, на якій під металевим ковпаком парували розкішні шматки соковитого м’яса. Випили, поїли, знову випили. Почали ділитися враженнями, погляди розійшлися. Одні стверджували, що це баранина, інші - козлятина. Щоб з’ясувати істину, я запросив офіціанта. Трохи володіючи французькою мовою, запитав: «Dis-moi, s’il te plait, ce mouton?» (скажи мені, це баран?). У відповідь почув ламаною, проте російською мовою:

- Ні, товаліся, ето гав, гав.

За столом запанувала тиша, проте добре здобрена горілкою «гав-гав» нормально засвоїлась у шлунках.

Порівнюючи в’єтнамський досвід з китайським, слід визнати, що маоїстське керівництво явно погарячкувало зі скасуванням багатоженства, принаймні в армії. Проживати в гарнізонах там дозволяється тільки сім’ям офіцерів рангом не нижче полковника, а тривалість відпустки офіцера Національно-визвольної армії Китаю - лише 10 діб на рік, щоб не вистачало часу для ідейного розкладання. Та марно. Один полковник примудрився на дозвіллі навіть зліпити найбільший у світі чайник. Я бачив його фото.

«Десять років війни промайнуло, як один помах вій», - Хо Ші Мін явно лестив жіночій частині Північного В’єтнаму. У своїх сірих та темно-синіх спецівках, з незмінними велосипедами, в’єтнамки викликали швидше співчуття, аніж симпатію.

А водночас їхні емансиповані одноплемінниці в Південному В’єтнамі роз’їжджали на моторолерах у яскравому тайванському й гонконзькому ганчір’ї і були доступнішими. Щоправда, це мало й негативні наслідки. Якщо вірити американській пропаганді, поширення венеричних захворювань 1972 року досягло рівня 700 випадків на 1000 повій. Проте після встановлення в Південному В’єтнамі влади комуністів ті, хто вцілів або не встиг утекти, хутко мусили перевдягнутися в сірі спецівки та пересісти з моторолерів на велосипеди.

За часів війни з «В’єтмінем» співробітниці громадської служби французької армії, які мали охороняти моральний стан експедиційного корпусу, провідували всіх «нга-ке» призивного віку (тубілок, які годились у співжительки) й вели з ними розмови щодо моральних принципів. Тільки сенегальці, як правило, забирали з собою назад до Африки всіх дітей від різних матерів, якими вони обзаводились у В’єтнамі.

Єдиною сферою, де неформальне статеве спілкування залишалося ще можливим, були громадські туалети. Коли в Хайфоні я присів над знайомою з дитинства дірочкою, увійшла в’єтнамка й, чемно вклонившись мені, присіла поруч. Як обпечений, я вискочив назовні, але жодних роз’яснювальних написів, або знаків на туалеті не виявив. Тоді у В’єтнамі не було заведено поділяти місця загального користування на чоловічі, жіночі й для начальства. Те саме було й у Кореї та Китаї.

Проте у В’єтнамі я почувався людиною не лише антропологічно, коли з висоти своїх ста сімдесяти двох сантиметрів був на голову вищим за увесь базарний натовп, а й у фінансовому розумінні. За день я отримував вісім донгів, тоді як пляшка «Столичної» коштувала чотири, відповідно місцева горілка «Ламой» коштувала півтора донга. Але пити її ризикували хіба що схильні до суїциду. Під час наливання в склянку рідину вкривала пляма сивушних масел на півпальця завтовшки, а влити її в себе можна було, тільки міцно затиснувши пальцями носа.

Щоранку до борту нашого теплохода під’їжджав на моторолері розсильний з ресторану і починав вигукувати:

- Товалися, у меня всо єсть!

Моторолер було обладнано холодильником, тож горілка й закуски приємно освіжалися навіть за найдужчої спеки.

Якщо вірити очевидцям, коли я прів, будуючи комунізм, в Індокитаї, буржуазна Індія мала вигляд, як і в часи Афанасія Нікітіна, благословенної країни, що купалась у молоці й меду. У Калькутті вечорами все населення міста висипало на вулиці й вмощувалося на дахах будинків, щоб поспати, насолоджуючись нічною прохолодою. Також, порівняно з В’єтнамом, в Індії було що купити. Відомий старий анекдот: якось, перебуваючи з візитом у Москві в роки товарного голоду, Індіра Ганді звернула увагу на натовп біля однієї крамнички. Перекладач, недовго думаючи, брякнув правду:

- Босоніжки викинули.

- Такі в нас теж викидають, - зазначила Індіра.

Низькі ціни індійських базарів відіграли з моїм приятелем кепський жарт: він накупив собі перед своїм від’їздом купу костюмів, що мали цілком пристойний вигляд, але, потрапивши під дощ, вкривалися синіми плямами по контуру тіла й починали розпускати солодкі благовонні пахощі. Він придбав поховальний одяг.

Зізнаюсь, я так і не спромігся, незважаючи на всю свою цікавість, зібрати хоч якісь відомості щодо військового досвіду в’єтнамців, хоч генерал Лавриненко оцінював офіцерський корпус і рядовий склад як досить підготовлений і готовий для розв’язання поставлених завдань. В’єтнамці воювали, як жили. Тоді я ще не знав, що люди можуть перебувати в плині війни так само безрефлекторно, як чиновники в конторі. Це прийшло пізніше, на Кавказі. У В’єтнамі ж якось на батареї мені спало на думку влаштувати перевірку стану стрілецької зброї. Перший же солдат, у чистоті чийого «Калашникова» я був засумнівався, миттєво дав у повітря довгу чергу й переможно вишкірився:

- Цистий, товаліся.

Щоб оцінити прагматичне злиття людини й зброї, треба було повоювати самому. Йдеться про точне знання: що слід і чого не слід чекати від зброї. Сторонні надто вже часто надають їй сакральну цінність.

Ми полишали В’єтнам морем на врятованому нами «Дивногорську». Йшли до Гонконгу на ремонт. Останнє видовище цієї війни - фантасмагорія китайсько-в’єтнамського