Читати книгу - "Нація"

Це лише раз Анна була сміла. У зрубі, коли пасла татові вівці.

Іларій тоді спускався з Околени чи то від Василя, чи то від його жінки, — й став як пень перед джерелом-копанкою, де якось так чудно вмивалася Анна: вона різко нахилялася, раз-по-раз відкидаючи чорні коси за плечі, довго дивилася в несколочену воду, як у дзеркало, а потім, фиркаючи й сміючись, лила й лила на себе живе срібло.

Вже її біленька довга сорочина прилипла до грудей і живота, — а вона сміялася, чисто, по-дитинячи обмацуючи крізь мокре полотно своє тіло. Коли її долоня зупинялася там, де мали би бути — але ще не було — груди, Анна враз стишувалася, довго тримаючи нерухомою долоню, й, зажмурившись, швиденько — лап-лап — пробігала руками по собі аж до колін. І знову сміялася — голосно, дзвінко, знаючи, що тут, на татовому маєтку, ніхто її не вчує, крім татових овець, які паслися в зрубі.

Іларій не видів Анниного лиця, бо вона була обернена до нього плечима, але її худе дітвацьке тільце й ота нетерпляча дитиняча ручка, що — мац-мац — невміло пестила себе чи шукала пестощів, так зворушили його, що він, ламаючи, як ведмідь, малинник, крикнув на весь Гафтиняків ліс:

— Анно!!!

Вона зіщулилася, не обертаючись. Поволі опустила змертвілі руки й заговорила чи то голосом, чи то прилиплою сорочкою:

— Або що?

— Або то, що застудишся!

— Ще ні один не застудився від такої води.

— Від якої?

— А від такої!

— То від якої?

І тоді вона обернулася. Білою прилиплою — мало не врослою в неї — сорочкою, рожевими пуп'янками, що дрижали під полотном, і ледь-ледь темним кущиком внизу живота.

— Від Гафтинякової!

Не стало ні пуп'янків, ні кущика. Сорочка напнулася, як під вітром, бо Анна поволі, ніби стара жінка, пішла догори, говорячи до нього в долину:

— Я не студжуся. Я тут пасу вівці.

— А ти сама пасеш вівці?

— З Василинчуком.

— А де Василинчук?

І, не кліпнувши, Анна збрехала:

— Пішов у гриби.

То вона його побоялася, що так йому відповіла? Що збрехала на ходу? Чи себе побоялася?

Іларій був би присягнув, що побоявся він. Побоявся її невмілих, та нетерплячих дитинячих рук.

…ВІН ДОВГО НЕ ДУМАВ — лиш тиждень.

А потому пішов до Гафтиняка в старости на Анну.

Іларій був би й тиждень не сушив собі голову думанням. Та Гафтиняк мав ще старшу доньку — Марію. І знав її Іларій у сорочці й без.

Але й Гафтиняк знав, що Іларій знає Марію.

Правда, то було вже давно. Тепер Марію в селі знають багато. Але Іларій пізнав її першим.

Тепер йому до неї байдуже. Та якось трохи так мулько буде свататися до Анни на Маріїних очах…

Марія не є файна. Може, через те, що не файна, то й пуста, хто знає. Але так, як усі знають, що старий Гафтиняк по Анниному відданні лишить їй усі свої ліси, так само всі знають, що навіть коли хто й візьме Марію, то Гафтиняк не дасть їй нічого за ганьбу своєї фамілії.

А Марія так тяжко й теменно спротивилася Іларієві, що він був би намастив собі голову смальцем, аби лиш хто забрав її з хати, як він прийде свататися до Анни.

…Та він і це пережив — сватання. Правда, ступив у хату — як у киплячу бульбінь: треба було знати, що казати старому Гафтинякові, бо мусив же він якось пояснити, чому Анна, а не Марія.

Іларій перебрав у голові сто двадцять гадок, поки не надумав одну. Але й вона йому не знадобилася: Гафтиняк якось дивно легко, аж начебто зрадівши, погодився віддати за нього Анну. Так легко, що Іларій злякався: а що він буде робити з таким дівчинищем? Це ж доведеться їй самій цицьки давати, ніж вона дасть цицьки Іларієвій дитині.

Але то був миттєвий страх. Іларій — ґазда.

А решти він не боїться.

За весь вечір Марія, як і Анна, не промовила ні слова. Підозріло розповніла, з диким блиском в очах і зі схрещеними під грудьми руками, стояла, приперта до печі, й важко, що було чути на всю хату, дихала. Ніхто на неї начебто й не зважав, гейби Марії й не було.

Іларій також намагався не зустрічатися з нею очима: таємний і страшний жар пашів з її обличчя.

І все ж її погляд ударив його, коли він, прощаючись, цілував тремтячу Аннину руку. Іларій хотів зазирнути в Аннині очі, які блукали по ньому весь вечір, поки він з Гафтиняком замочував сватання, — а втрапив у пропасницю Маріїного блідого обличчя.

О, він не хотів би тепер ніколи зостатися з нею наодинці!

Але Анна! Анна, що не посміла промовити жодного слова без батькової на те волі, ще дужче роздражнила збентеженого Іларія. І тоді він дав собі тверде слово: піст. Піст аж до самого вінчання.

Він сам через три дні зніме розкішну Анну з коня й понесе до своєї хати. Цього в Розтоках не робив іще ніхто! Він понесе її на руках, бо скільки там тої тремтячої дитини? І він собі може таке позволити. А потім Анна понесе від нього.

Ще три дні посту, ще дві ночі брязкотливих ланців покори на тілі. Ще дві ночі…

Але тоді, в сватання, старий Гафтиняк після легкої згоди твердо — аж жорстко — сказав на ґанку:

— Ну що, Іларію… Те, що ви сватаєте в мене не моє дівчє, а мій лісок — це я знаю… моє дівчинище — воно ще таке, як вовк обмоклий серед літа. Та вже є, як є: лісок — то лісок. Але така моя воля: до вінчання з Анною не дам вам видітися, Іларію… Я уважив вашу волю, а тепер ви уважте мою…

Іларій уважив Гафтиняка.

Він мусив платити.

А лісок…

Іларій направду не знав достеменно, що він сватав: Анну чи ліси?

Відей, що Анну. Відей, що таки Анну. Але Анна була з лісами. Це ще май ліпше.

Ні, таки Анну. Бо йому ще не грало так серце ані до одної дівки, ані до вдовиці, ані до молодиці.

Він знав, що мав робити з кожною жінкою, він знав, де й якими замками втворяються їхні