Читати книгу - "Усмішка: оповідання"

— Добре.

— Як би я хотіла... — почала вона, і її очі при цьому наповнилися сльозами. — Боже ж мій, як би я хотіла згоріти, а тоді відродитися знову. Згоріти так, щоби знову стати рівнею цьому дому, а тоді поселитися в ньому і жити там довіку, наче звичайна, пропахла вершками і ягодами молочарка. Але який, до дідькової матері, сенс у таких розмовах?

— Їдьмо, Норо, — м'яко сказав я.

Автівка рушила. Ми промчали повз озеро, і тільки гравій похрускував під шинами. А відтак звернули у гори, проминули густий засніжений ліс, і на останньому підйомі Норині сльози висохли. Вона ні разу не озирнулася. Ми мчали зі швидкістю сімдесят миль крізь дедалі густішу пелену пітьми назустріч темному небокраю, назустріч холодному кам'яному місту, і всю дорогу, ні на мить не відпускаючи, я тримав її за руку.

Жінки[42]

Переклала Олена Венгер

Це виглядало так, ніби в зеленій кімнаті раптом хтось увімкнув світло.

Океан спалахнув. З-під води, мов туман, що ним дихає море осіннього ранку, на поверхню піднімалося біле сяйво. З горла якоїсь захованої на морському дні ущелини почали вириватися бульбашки повітря.

Це було щось живе, щось палахке, наче блискавка в зелених морських небесах, щось одвічне і прекрасне, і це щось неспішно піднімалося з морських глибин. Мушля, клапоть бозна-чого, бульбашка, водорость, проблиск, шепіт, плюскіт. Підвішані над безоднею, ледь колихались схожі на мозок і наче вкриті памороззю кущасті корали, жовті очка-намистини морської капусти та довжелезні пасма морської трави. Воно росло з кожним припливом і відпливом, росло впродовж віків, збираючи і накопичуючи геть усе, що траплялось — і найменшу піщинку, і чорнило восьминогів, і весь морський дріб'язок.

До сьогодні — це було щось свідоме самого себе.

Це була розумна зеленосяйна сутність посеред осіннього моря. Не маючи очей, вона бачила, не маючи вух, вона чула, не маючи тіла, вона відчувала. Вона постала із моря. І поставши з моря, вона могла бути тільки жінкою.

Зовні вона зовсім не була схожа на чоловіка чи жінку. Але вона була догідлива, підступна і таємнича, як і кожна жінка. Вона й рухалася плавно і граційно, як і кожна жінка. І в ній проглядалося все лукавство честолюбної жінки.

Крізь неї пропливали темні води і на своєму шляху до заток змішувалися з нетутешньою пам'яттю, що зринала у вигляді карнавальних ковпаків, дудок, серпантину, конфеті. Води проходили крізь той сяючий огром зеленого волосся, наче вітер крізь крону вікодавнього дерева. Тут були помаранчева шкірка, серветки, папірці, яєчна шкаралупа, недогоріле цурпалля з опівнічних пляжних багать — увесь непотріб тих довгоногих похмурих людей, котрі самотньо бредуть по пісках континентальних островів, людей із цегляних міст, людей зникомих, котрих з ревом понесуть по бетонних хайвеях металеві демони.

У мерехтінні та шумовинні сутність плавно випливла у ранкову прохолоду.

У мерехтінні та шумовинні плавно випливло у ранкову прохолоду її зелене волосся.

Вона довго долала темні морські глибини і тепер спочивала на хвилях. І дослухалася до узбережжя.

Там був чоловік.

Засмаглий до чорноти, із міцними ногами і таким самим тілом.

Кожного дня він заходив у море, купався і плавав. Але сьогодні він ще не заходив у воду. Поряд з ним знаходилася жінка у чорному купальнику. Зазвичай вона лежала біля нього на піску, щось тихенько щебечучи і сміючись. Інколи вони трималися за руки. Інколи слухали якусь маленьку коробку, з якої линула музика.

Зеленосяйна сутність тихо погойдувалась на хвилях. Був кінець сезону. Вересень. Все зачинялося.

«Тепер він коли-завгодно може поїхати і вже ніколи не повернутися. Сьогодні він мусить зайти в воду».

Вони лежали на піску під палючим сонцем. З радіоприймача линула тиха музика. Лежачи із заплющеними очима, жінка у чорному купальнику раптом здригнулася.

Чоловік, що лежав поряд, підклавши під голову свою м'язисту ліву руку, здавалося, всотував сонце всім обличчям, вдихав його ротом і ніздрями.

— Щось трапилося? — не піднімаючи голови, запитав він.

— Поганий сон, — сказала жінка у чорному купальнику.

— Сон серед білого дня?

— Хіба тобі ніколи нічого не сниться вдень?

— Мені ніколи нічого не сниться. Мені ніколи нічого в житті не снилося.

Вона лежала, нервово стискаючи та розтискаючи пальці.

— Боже, це був жахливий сон.

— Про що?

— Я не знаю, — сказала вона, так ніби і справді цього не знала. Її сон був настільки жахливим, що вона його забула. Тепер, лежачи із заплющеними очима, намагалася його згадати.

— Він був про мене? — потягуючись, ліниво запитав він.

— Ні, — відповіла вона.

— Про мене, — сказав він, посміхаючись самому собі. — Я був з іншою жінкою, ось у чому справа.

— Ні.

— І все-таки я гадаю, що це було саме так, — сказав він. — Я був з іншою жінкою. Ти нас побачила. Розпочався скандал, і як наслідок мене хтось застрелив чи щось подібне.

Вона мимоволі здригнулася.

— Не говори так.

— Тепер поміркуємо, — сказав він. — Що то була за жінка? Джентльмени віддають перевагу блондинкам, хіба ні?

— Будь ласка, не жартуй, — сказала вона. — Мені недобре.

Він розплющив очі.

— Невже цей сон так на тебе вплинув?

Вона кивнула.

— Коли мені сниться щось страшне посеред дня, це завжди мене дуже пригнічує.

— Пробач, — він узяв її за руку. — Може, принести тобі чогось?

— Ні.

— Морозиво у ріжку? Ескімо? Колу?

— Ти дуже милий, але не треба. Зі мною все добре. Просто щось змінилося за останні чотири дні. Все не так, як було раніше, влітку. Щось трапилося.

— Але не між нами? — спитав він.

— О ні, звичайно, ні, — швидко відповіла вона. — Але хіба в тебе не з'являється інколи відчуття, наче щось у довколишній місцевості змінилося? Як от, наприклад, причал чи карусель, чи щось інше. Навіть хот-доґи цього тижня інші на смак.

— Що ти маєш на увазі?

— Вони начебто пахнуть старістю. Мені важко це пояснити, але я втратила апетит, і вже хочу, щоби ця відпустка закінчилася. Справді, найбільше, чого я зараз хочу, це поїхати додому.

— Завтра — наш останній день тут. Ти знаєш, що для мене означає цей зайвий тиждень відпустки.

— Я знаю, — зітхнула вона. —