Читати книгу - "Усмішка: оповідання"

— Це все через твій сон? Через мене, мою блондинку і через те, що мене раптом вбили?

— Припини, — сказала вона. — Не говори так про смерть! — Вона лежала на піску дуже близько біля нього. — Якби я тільки знала, що це було!

Він обійняв її:

— Я захищу тебе.

— Я боюся не за себе, а за тебе, — прошепотіла вона йому у вухо. — У мене було таке відчуття, що ти втомився від мене і пішов.

— Я би не зробив цього. Я люблю тебе.

— Я дурноголова, — вона напружено засміялася. — Боже, яка ж я дурноголова!

Небо із сонцем застигло над ними наче купол.

— Знаєш, — замислено промовив він, — здається, я також починаю тебе розуміти. Це місце змінилося. Щось справді змінилося.

— Я рада, що ти теж це відчуваєш.

Заплющивши очі і впиваючись сонцем, він із ледве вловимою посмішкою похитав головою і тихо повторив:

— Ми обоє божевільні. Обоє божевільні. Обоє.

Море м'яко викотило на берег три хвилі.

Було по обіді. Сонце війнуло по небу жаром. Виблискуючи білими вітрилами, в гавані на хвилях погойдувалися яхти. Вітер доніс запах смаженого м'яса і підгорілої цибулі. Пісок зашурхотів і ворухнувся, наче відображення у гігантському, плинному дзеркалі.

Поряд тихенько награвало радіо. Їхні тіла на білому піску видавалися чорними стрілками годинника. Вони лежали непорушно. Тільки повіки ледь помітно тремтіли і вуха нашорошено вслухалися. Час від часу хтось із них облизував язиком пересохлі губи. Ледь помітні краплі поту проступали на чиємусь чолі, щоби водномить зникнути під палючими променями сонця.

Не розплющуючи очей, він підняв голову, вслухаючись у спеку.

Тихо грало радіо.

На якусь мить він опустив голову.

Через мить вона відчула, що він знову припіднявся. Жінка привідкрила одне око — спершись на лікоть, він розглядав причал, небо, воду і пісок.

— Що сталося? — запитала вона.

— Нічого, — відповів він, знову влягаючись.

— Щось сталося, — сказала вона.

— Мені здалося, ніби я щось почув.

— Це радіо.

— Ні, не радіо. Щось інше.

— Якесь інше радіо?

Він не відповів. Вона відчувала, як він знову і знову напружує руку і хоче піднятися.

— Прокляття! — сказав він. — Ось знову. Обоє лежали і вслухалися.

— Я нічого не чую...

— Т-с-с! Заради Бога! — вигукнув він. Хвилі розбивалися об берег, наче німі дзеркала, розсипаючись на безліч дзвінких шматочків плинного скла.

— Хтось співає.

— Що?

— Можу заприсягнутися, що я чув, як хтось співає.

— Нісенітниця.

— Ні, послухай.

Якийсь час вони знову вслухалися.

— Я нічого не чую, — сказала вона крижаним тоном.

Він підвівся. Надовкіл не було ні душі. Тільки порожнє небо, порожній причал, порожній пляж та порожні палатки з хот-догами. Тільки сторожка тиша. І тільки вітер стелився біля вух, вітер причепурював його із сонячної сторони, пригладжуючи волосинки на руках і ногах.

Він зробив крок до моря.

— Не роби цього! — вигукнула вона.

Чоловік якось дивно поглянув на неї, так наче її там зовсім не було. Він все ще вслухався.

Вона додала радіо гучності. Звідти загриміли музика, звуки ритму, якісь слова: «...я знайшов крихітку на мільйон доларів...»[43]

Він невдоволено скривився і різко прикрив долонею обличчя:

— Вимкни!

— Ні, мені подобається! — вона ще додала гучності. Клацаючи пальцями і силкуючись посміхатися, жінка почала рухатися під музику, не потрапляючи в ритм..

Була друга година.

Сонце плавило воду. Ветхий причал важко зітхав від спеки. У розпеченому небі не в змозі поворухнутися застигли птахи. Крізь зелене течиво надовкола причалу пробивалося сонце, вибілюючи нерухоме шумовиння, що дрейфувало у прибережних брижах.

Біла піна, схожі на мозок і наче вкриті памороззю кущасті корали, очка-намистини морської капусти, припливне порохно...

Засмаглий чоловік продовжував лежати на піску. Побіля нього — жінка у чорному купальнику.

Над водою легеньким туманцем тихо стелилася музика. Це була шепітлива музика припливів і промайнулих років, солі і мандрів, звичних і втішних дивовиж. Схожа на шерхіт хвиль на узбережжі, на шемрання дощу, на погойдування морської трави у морських безоднях. Так звучить спів загубленої у часі мушлі. Так у забутих трюмах затонулих кораблів натужно зітхає море. Так висвистує вітер у висхлому черепі, викинутому на гарячий пісок.

Але радіо, що лежало на покривалі, грало гучніше.

Зеленосяйна сутність, наче втомлена жінка, легко занурилась у воду і зникла з очей. «Ще кілька годин і все. Вони можуть поїхати у будь-який момент. Якби він хоча б на мить зайшов у воду, тільки на мить». Схожа на клапоть туману у морі, сутність беззвучно ворухнулася. Вона уявляла його обличчя і його тіло тут, глибоко під водою. Уявляла, як його хапає прихована підводна течія, як вона тягне його на дно, як він тоне — так само, як тонули вони всі, — як він нестямно жестикулює, як його затягує все глибше і глибше.

Ось вода висотує тепло з його тіла, а наче вкритий памороззю кораловий мозок і хмарка коштовних піщинок — гарячий подих із його розтулених губ.

Хвилі перекотили ці розмиті і мінливі думки на мілини, прогріті пообіднім сонцем, як у ванній.

«Він не повинен піти. Якщо він зараз піде, то вже не повернеться».

«Зараз, — холодні кущасті корали дрейфували, дрейфували. — Зараз, — клич пробивався крізь спекотні простори раннього пообіддя. — Зайди у воду. Зараз, — нашіптувала музика. — Зараз».

Жінка у чорному купальнику налаштовувала хвилю на радіоприймачі.

— Увага! — репетувало радіо. — Сьогодні! Вже! Ви можете купити нову автівку у...

— Господи! — Чоловік потягнувся рукою і стишив звук. — Обов'язково так голосно?!

— Мені подобається гучна музика, — сказала жінка у чорному купальнику, озираючись через плече на море.

Була третя година. Небо потопало у сонці.

Весь спітнілий, він підвівся.

— Піду скупаюся, — сказав він.

— Може, спершу принесеш мені хот-доґ?

— Краще зажди, поки я скупаюсь.

— Будь ласка, — вона прохально випнула губи, — зараз.

— І більше нічого?

— Ні. Але принеси мені три.

— Три? Боже, який апетит! — він побіг до маленького кафе неподалік.

Жінка почекала, поки він відбіжить подалі. Тоді вимкнула радіо і довго лежала, вслухаючись.