Читати книгу - "Усмішка: оповідання"

Море втишилося. Лише вдалині на лагідних хвильках мерехтіли тисячі сонць. Мружачись, вона зі злістю поглядала на воду.

Перестрибуючи з ноги на ногу, повернувся чоловік.

— Прокляття! Пісок такий гарячий! Аж ноги обпікає! — Він упав на покривало. — Ось бери!

Вона взяла три хот-доґи і мовчки з'їла один із них. Два інших простягнула йому:

— Доїж, будь ласка. Бо мої очі ще би їли, та рот вже не може.

Він мовчки взявся за хот-доґи.

— Наступного разу, — сказав він, дожовуючи, — не замовляй більше, ніж ти можеш з'їсти. Жахливе марнотратство.

— Ось, — сказала вона, розкручуючи термос, — ти, напевно, хочеш пити. Допий наш лимонад.

— Дякую. — Він допив. Потім плеснув в долоні і сказав: — Ну, тепер я у воду. — Він з нетерпінням поглянув на вилискуюче море.

— Зажди-но, — сказала вона, щойно пригадавши. — А може, ти би купив мені ще пляшечку лосьйону для засмаги? У мене закінчився.

— А хіба у твоїй сумочці немає?

— Я використала весь.

— Могла би сказати мені про це, коли я ходив за хот-доґами, — пробурчав чоловік. — Ну та Бог із ним.

Він побіг, підстрибуючи на бігу.

Коли чоловік зник із очей, вона витягнула зі своєї сумочки наполовину повну пляшечку з лосьйоном, розкрутила ковпачок і вилила рідину. Зашпортуючи її піском, вона позирала на море і посміхалася. Потім піднялася, підійшла до самої води і довго вглядалася у ледь помітне ряботиння.

«Ти не зможеш його забрати, — думала вона. — Я не знаю, хто ти чи що ти, але він мій, і ти не зможеш його забрати. Я не розумію, що відбувається, справді, не розумію. Я знаю тільки те, що сьогодні о сьомій вечора ми сядемо у поїзд. І завтра нас тут уже не буде. Отож, залишайся і жди. Океан, море — чи як там тебе. Але сьогодні, але тут цьому не бути. Як би ти не старалася, ти мені не рівня».

Жінка підняла камінець і жбурнула його в море.

— Ось, тримай! — кричала вона. — Ти!

Чоловік стояв за її спиною.

— Ой, — вона аж відсахнулася.

— Що це з тобою? Чому ти стоїш тут і щось бурмочеш?

— Справді? — вона сама здивувалася. — А де лосьйон для засмаги? Помастиш мені спину?

Тоненьким жовтим шнурочком наливши їй на спину лосьйону, він почав втирати його у її золотаву шкіру. Лукаво примруживши очі, вона час від часу позирала на воду і, киваючи головою, наче примовляла: «Ну що, бачиш? Ха-ха!» Вона муркотіла, наче кішка.

— Ось, — він віддав їй пляшечку.

Коли він вже був по пояс у воді, вона закричала:

— Куди ти? Повернися!

Він оглянувся на неї так, ніби вона була для нього зовсім чужою:

— Заради Бога! Що не так?!

— Ти щойно поїв — я не дозволю тобі зайти в воду зараз, щоб тебе схопили судоми.

— Байки старих домогосподарок, — відповів він із насмішкою.

— Навіть якщо й так, повернися і посидь на піску якусь годинку, перш ніж іти в воду, чуєш? Я не хочу, щоби ти потонув.

— О Господи... — невдоволено зітхнув він.

— Ходімо, — жінка повернулася, і він, оглядаючись на море, попрямував за нею.

Третя година. Четверта.

О четвертій десять погода змінилася. Лежачи на піску, жінка у чорному купальнику помітила цю близьку зміну. Хмаритися почало ще від третьої години. І ось тепер якось несподівано з моря посунув туман. Похолоднішало. Бозна-звідки з'явився вітер. Небо на очах затягло темними хмарами.

— Збирається на дощ, — сказала вона.

Він сидів, схрестивши руки на грудях, і дивився на неї.

— Здається, ти дуже з цього задоволена, — зауважив він. — Це наш останній день тут, а ти радієш хмарам.

— На вечір прогнозують зливи, і на завтра також, — повідомила вона. — Тому, можливо, нам краще поїхати звідси вже сьогодні?

— Давай залишимося — а раптом розпогодиться. У будь-якому разі, мені потрібен ще хоч один день для купання, — сказав він. — Я сьогодні ще навіть не був у воді.

— Ми так гарно провели час — за розмовами та хот-доґами.

— Так, — відповів він, не підводячи погляду.

Туман лягав на пісок м'якими пасмами.

— Ну от! — сказала вона. — Мені на ніс впала крапля дощу! — Вона розсміялася. Її очі знову заблистіли і пожвавішали. Обличчя світилося тріумфом. — Добрий старий дощ.

— Чому ти така задоволена? Ти як біла ворона.

— Давай рухайся! Дощ! — вигукувала вона. — Допоможи мені зібрати покривала. Треба бігти!

Він повільно зібрав покривала, замислившись про щось своє.

— Навіть не скупався востаннє, от дідько, я всього лише хотів один раз пірнути. — Він всміхнувся до неї. — Я лише на хвилинку!

— Ні! — Вона зблідла. — Ти застудишся — і мені тоді прийдеться за тобою доглядати!

— Ну добре, добре. — Він знову повернувся до неї.

Почало накрапати.

Щось мугикаючи собі під ніс, жінка швидким кроком рушила до готелю. Він ішов позаду.

— Зажди! — крикнув він.

Вона зупинилась, не повертаючи голови. І почула його голос — вже здалеку.

— Там хтось у воді! — кричав він. — Хтось тоне!

Вона боялася поворухнутися, чуючи лише, як він поспішає до моря.

— Зачекай тут! — кричав він. — Я зараз повернуся! Хтось тоне! Здається, це жінка!

— Поклич рятувальників!

— Вже пізно! Їх немає!

Він біг вниз до узбережжя, до моря, до хвиль.

— Повернися! — кричала вона. — У воді нікого немає! Не треба, прошу тебе, не треба!

— Не хвилюйся, я швидко! — кричав він їй. — Вона тоне, он там, бачиш?

Берег огорнув туман. Линув дощ. Поміж хвилями раз у раз спалахувало біле сяйво. Він біг. Покинувши все пляжне причандалля, жінка у чорному купальнику поспішила за ним. З її очей лилися сльози.

— Не треба! — Вона простягала до нього руки.

Він стрибнув у темну хвилю, що саме накотилася з моря.

Жінка у чорному купальнику залишилася чекати під дощем.

О шостій годині сонце сіло десь за чорними хмарами. Дощ м'яко лопотів по воді, наче десь далеко вибивали дріб барабани.

Сяюча сутність заворушилася.

Її невловимі форми — шумовиння,