Читати книгу - "Мед з дікалоном"

Він чекав на неї біля свого авта з великим букетом червоних троянд.

— Дозвольте відрекомендуватися — Вальтер фон Греслау.

Він клацнув підборами.

Марія зміряла його байдужим поглядом.

— Пане гауптмане, я не з тих дівчат. Пошукайте в місті, ви знайдете, з ким розважитися.

Він засміявся і відповів українською, хоч і з сильним акцентом.

— Я просто хочу удосконалити з вами мою українську. У мене тепер виникли певні сумніви щодо правильного розуміння значення слів samogon, susid і mezha.

У неї від гніву потемніло в очах.

— То йдіть донесіть на мене у гестапо. Воно отам, за рогом,— відповіла Марія і швидким кроком хотіла пройти повз нього, та він схопив її за руку.

— Вибачте, заради Бога, я не хотів вас налякати. Просто ваша віденська вимова...— він благально дивився їй у вічі.

— Ви австрієць? — запитала Марія. Небезпека відступила — він не побіжить доносити на неї Фогелю. Та все ж — що тут, за тисячі кілометрів від фронту, робить офіцер люфтваффе? Вона краєм ока бачила його відрядну посвідку, відмічену Житомирською комендатурою.

— Так, я з Відня,— винувато відповів він.

— Мене звати Марія,— вона усміхнулась і простягла руку. Він, замість потиснути, ґречно поцілував її тонкі пальці. Марія вдихнула солодкий запах троянд. Згадалося щось невимовно миле, довоєнне, навіки і безповоротно втрачене, як гімназійна юність.

— Я тут буду цілу вічність — аж два дні. Благаю, покажіть мені ваше мальовниче місто,— він галантно відчинив їй дверцята авта.

Вони згадували довоєнний Відень, його вузькі бруковані вулички, аромат кави і славетних віденських тістечок, тужливі мелодії вуличних скрипалів. Вальтер провів дитинство у Львові, потім родина виїхала до Відня. Аристократ, захоплений літаками і музикою, колись навіть намагався поставити один із летунських рекордів, та не вийшло — розбився і ледь не замерз у пронизливому арктичному холоді зимових Альп. У розмові навіть якось прохопився — «кляті наці», та одразу ж замкнувся і спохмурнів.

— Та і я не побіжу в гестапо,— усміхнулась Марія. Дивно, але їй почав подобатися цей дивак-летун. Звісно, він — німецький офіцер. Але загалом вона не відчувала особливої ненависті до більшості з них — люди як люди. Траплялися всякі. Просто сталося так, що вони опинилися зі зброєю в руках на її землі.

— Чи є у вашому місті пристойний рояль? — несподівано запитав він.

— Так, в офіцерському касині. Одного разу на цьому роялі грав сам Ліст.

— Тож чого ми ще тут? — запитав він і різко розвернув авто, що аж завищала гума.— Я запрошую вас на свій маленький концерт.

— Вальтере, там на вході висить табличка «лише для німців».

— Пусте, зі мною вас пустять.

Вальтер відкинув кришку білосніжного роялю і носовичком витер пухнасту пилюку із клавіш — тут їх за час окупації ще ніхто не торкався. Підпалив запальничкою свічки у свічнику — наче виконував якийсь особливий релігійний ритуал — і врешті м'яко опустив свої довгі тонкі пальці на клавіші. Грав Вальтер фон Греслау просто чудово, грав без нот, по пам'яті, перемежовуючи уривки Моцарта, Вівальді, Гайдна і врешті, наприкінці,— улюблений Марією ноктюрн Шопена. В залі вже було досить людно, і Вальтер зірвав аплодисменти цієї невибагливої публіки. Далі хтось опустив голку грамофона на платівку із модним до війни фокстротом. Задзенькотіли келихи, загуділи розмови напідпитку — завжди ті ж самі — про фатерлянд, любу Грету чи Габі, про життя до війни. Навіть постійно набундючений від власної значимості Келлер після трьох шнапсів на одній із офіцерських вечірок розчулено шморгав носом і тицяв їй у вічі фото своїх синів — двох розбишакуватого виду хлопчиськ у підстрелених шортах.

До них підійшов майор Фогель — як завжди, ніби трохи напідпитку.

— Браво, браво, гауптмане. Люфтваффе, як завжди, на висоті. Ось лишень я трохи не впізнав останньої речі? Чиє це?

— Ранній маловідомий Вагнер, герр майор,— за Вальтера відповіла Марія.

Фогель глянув на неї поверх окулярів так, ніби вперше побачив. Марія не відвела погляду, наче намагаючись розгледіти щось на дні цих порожніх риб'ячих очей. Її єство пронизав могильний холод — вона не помилялася. Холодний безжальний хижак на якусь мить визирнув з-під машкари недолугого й неохайного пияка. Він напевно знав, що грав Вальтер. Звісно, за слов'янську музику того не розстріляють, може, хіба щось запишуть в особовій справі, обійдуть із нагородою чи наступним званням, запідозривши у нелояльності. Та Фогель поки що лише принюхувався, наче досвідчений гончак, що зачув дичину. Марія відчувала, як той давно ходить круг неї — поки ще далеко, може, ще сумнівається. Та круги ці щораз звужуються... Колись вона схибить, і по неї прийдуть ці, в чорному. Та зараз вона сміялась і пила ігристе шумовиння шампанського, пляшку якого невідомо як примудрився знайти у цьому місті Вальтер.

Він підвіз Марію до самого дому, відчинив дверцята і подав руку. Вона занурила обличчя в букет і вдихнула млосний аромат уже трішки прив'ялих троянд.