Читати книгу - "Мед з дікалоном"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він був на диво серйозний.
— Маріє, прекрасне — це мить, яку неможливо вхопити, це музика, яка вже пролунала і більше не повториться. Що може бути кращим, ніж чудовий рояль і товариство красивої розумної жінки? Наш полк за тиждень перекидають на фронт. Я хочу ще востаннє вдихнути справжнього життя. Я зможу побачити вас завтра?
Вона кивнула.
* * *Її розбудило тихе шкряботіння у вікно серед глупої ночі. Марія обережно визирнула з-за фіранки. Михайло? Вона відчинила двері. Михайло пошепки запитав: пустиш?
— Заходь, швидко. Заради Бога, не вмикай світла.
Він поклав на стіл автомат-фінку.
— Марічко, що з тобою? — запитав він.
— Зі мною все гаразд, Михайле, чого ти прийшов? — сердито запитала Марія.
Він дістав сигарету.
— Не пали тут, ти мене занапастиш,— різко сказала вона.
— Гаразд,— Михайло дивився на неї якимось чужим, відстороненим поглядом,— що у тебе з тим німцем? Шампань, троянди, прогулянки автом?
Вона засміялась.
— Я спокійна за вашу розвідку — точно, детально, а основне — швидко.
Марія відчувала його якийсь дивний, моторошний спокій. Він мовчав і дивився на неї.
— Ну, скажи хоч щось, не мовчи...
Він прокашлявся.
— Ти працюєш на них — це огидно. Я розумію — тобі потрібно якось виживати. Та тепер ти перетворюєшся на одну з тих...
— Курв? — запитала вона.
— Маріє, ти котишся у прірву. Знаєш, якби він був тут — я б кинув у вікно гранату. Не знаю, що мене змусило поговорити з тобою. Напевно, я марно до тебе прийшов, вибач.
Михайло рвучко підвівся, прихопив автомат і не озираючись пішов. Марія дивилася йому вслід. Вона могла йому багато що сказати.
Михайлику, любий, коли ти дзенькав срібними острогами і цілував ручки вишуканим пані на полкових балах, я була у бойовій організації, я ходила не раз на той бік аж до Харкова, брала участь у ексах[15]. Та навіщо тобі це знати? Чоловіки кохають не жінок, а створені у їхній уяві образи. І як буває прикро, коли виявляється, що ти не гідна тої, вигаданої, жінки. Украдене щастя, украдене цією війною. Негарно, неромантично — смерть від гранати. Кишки, кров, мозок по всій кімнаті, ще й поряд холодний труп у німецьких армійських кальсонах. Ото ж ті кумасі-сусідки мали б об що почухати язика. Вона щодня, вітаючись із ними, солодкими і єлейними, чула услід сичання — німецька курва. Та байдуже, вона з німцями не спала, та й темними ночами не тягала з палаючого гетто лантухами пожитки розстріляних євреїв. Їй боліло застаріле, ще й тепер нестерпно болюче гімназійне кохання. Ткнутися в подушку і заплакати, вилити слізьми той біль — і встати новою, сильною і байдужою. Та дарма... Очі сухі, як пересохлі криниці, душа — випалена і мертва, як ті гігантські совіцькі танки обабіч дороги. Вона відчувала себе поряд з ним старшою, досвідченою і цинічною — наче стара повія в обіймах юного гімназиста... Михайлику, зараз інша війна — підла, жорстока, брудна. Ти не створений для неї. Забудь про ті гуманні конвенції, про шляхетність і милосердя. Скинь нарешті з себе той красивий уланський однострій, що ти все ще носиш. Може, тоді ти мене зрозумієш...
* * *Вона вийшла на базар. Трохи поштовхалася, поприцінювалась і врешті зупинилася біля столика з кількома слоїкам меду.
— Чи немає у вас гречаного?
Літній дядько з довгими козацькими вусами, схожий на Тараса Бульбу зі старої пошарпаної російської книжки, яку читала в дитинстві, відповів з непоборним полтавським акцентом:
— Панунцю, о цій порі гречаного не буває, є лише квітковий і липовий.
— Тоді квіткового,— Марія простягла нікчемного п'ятикарбованцевого окупаційного папірця, щільно списаного олівцем.
Дядько крадькома глянув на банкноту і категорично заявив: у мене не буде здачі з таких великих грошей, ходімо до магазину розміняємо.
Вони сіли у невеликому кабінеті власника, давнього члена організації, що нещодавно повернув собі відібрану совітами крамничку.
— Полковнику, німці готують щось серйозне. Станеться воно протягом тижня. Вчора комендант, начальник гестапо і приїжджий офіцер люфтваффе працювали з мапами. Цей летун із Житомира. Крім того, Фогель і Келлер щодня по кілька годин сидять, замкнувшись у кабінеті, попри взаємну неприязнь. Келлер вечорами щось друкує сам на машинці — вочевидь, дуже секретне, раз не довірив мені.
Полковник спохмурнів.
— Марійко, звідки ти знаєш, що за тиждень? Ми не помітили жодного руху військ.
— Той гауптман обмовився, що частину потім перекидають на фронт.
Полковник запалив цигарку, неуважно струшуючи попіл на затоптаний килим.
— Марійко, можливо, варто викрасти цього летуна? Це ж буде неважко, адже
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мед з дікалоном», після закриття браузера.