Читати книгу - "Мед з дікалоном"

Вона подивилася полковнику у вічі довгим пронизливим поглядом. Як же це просто — вкласти її у ліжко з цим німцем.

— Полковнику, цей гауптман зберігає планшет із документами у сейфі комендатури, на допиті може нічого не сказати. А папери скажуть усе. Я затримаю його, щоб він виїхав сам, а ви перехопите у дорозі. Та й мені не потрібно буде розконспіровуватись.

Полковник запалив іще одну цигарку і мовчки про щось міркував. Врешті промовив:

— Марійко, ти знаєш — я часом тебе боюся. Твій батько був гарячим зірвиголовою. А ти інша, ти наче холоднокровно граєш у шахи зі смертю. Тож тільки-но щось піде не так — утікай.

Вона криво усміхнулась.

— Ми щось придумаємо, щоб відвести від тебе підозри,— наостанок промовив Полковник.

Під комендатурою її знову чекав дивак-австрієць із великим букетом троянд.

— Вальтере, навіщо це? Я ж на роботі.

Він клацнув підборами і простяг їй руку, ніби запрошуючи до вальсу.

— Я викупив ваш сьогоднішній день у Келлера. Повірте, це було дуже дорого.

Вона здивовано дивилася на свого залицяльника.

— Й у скільки цінує мене мій шеф?

Він засміявся.

— Дві пляшки гарного коньяку і півкілограма справжньої кави. Це усе, що позавчора передала з Відня баронеса фон Греслау, моя матуся. Втім, ваш оберст завалений роботою, і йому зараз не до вас.

Вони каталися містом, навіть ризикнули прогулятися руїнами давньої фортеці, що височіла над містом. Безтурботно, наче не було війни, Вальтер розстелив на траві коц і розлив із термоса справжньої духмяної кави.

— Вальтере, ви чудово грали. Особливо Шопена.

— А, це ви про раннього маловідомого Вагнера? — усміхнувся австрієць.— Що ж, я у минулому житті був піаністом. Якась газетка навіть написала — «новий Падеревський[16]». Звісно ж, це величезне перебільшення. Та мені тоді було приємно.

— Вальтере, навіщо ви гралися з бідою? Фогель надзвичайно небезпечна людина. Він справжній наці, поведений на расових законах. Зв'язок зі мною і гра занепадницької слов'янської музики може обернутися для вас неприємностями.

Вальтер скривився.

— Мені байдужі ці ідіоти. За тиждень я вирушаю до пекла. Там із десятьох машин із завдання повертається в кращому випадку шість. Та зрештою, навіщо це вам... Розкажіть щось про себе.

Марія дивилася на нього — що розказати? Правду? Її ж офіційне легальне життя уміщається у трьох реченнях.

— Гаразд, я навчалася два роки у консерваторії вокалу, згодом змушена була покинути Польщу. До початку війни жила у Відні. До речі — з Крушельницькою мене не порівнювали. Пан професор сказав, що я надто раціональна і мені бракує чуттєвості.

Він поцілував її, та вона відвернулась.

— Вальтере, благаю, не треба.

Вальтер запалив сигаретку.

— Я вас розумію. Цей клятий мундир, ця війна. Ми ж могли зустрітись у Відні, ще тоді, коли світ був іншим...

Марія гірко зітхнула. Непоправний сентиментальний дурник. Де ж вони могли зустрітися? Він багатий і успішний аристократ, що бавився в музику і захоплювався літаками, і вона — бідна емігрантка, що утекла за кордон від переслідування польської Двуйки[17]? Він, мабуть, за життя не бачив того Відня, у якому вона жила,— злиденного і похмурого, нескінченно далекого від сяючих вітрин, театрів і дорогих ресторацій.

Зненацька зринули образи — вона у красивому бальному платті і він — не підперезаний портупейною упряжжю ворожого мундира, а в цивільному елегантному смокінгу, кружляли по сяючому паркету під звуки вальсу. Попелюшка і принц, барон Священної Римської Імперії і українська студентка-терористка... Таку казку ніколи не придумають...

Вальтер глянув на годинника.

— Маріє, якщо дозволите — я знову гратиму для вас на цьому чудовому роялі.

Він знову грав на чудовому білому роялі із запаленими свічками, грав натхненно й досконало. Марія крадькома глянула на маленький золотий годинничок на руці. Колона вантажівок під охороною панцирника і мотоциклістів вже десять хвилин як вирушила. І врешті, коли Вальтер хотів закрити кришку рояля, вона попросила — ви зможете проакомпанувати останню арію Віолети із Травіати?

Вона заспівала. Сильно і чисто, як ніколи. Врешті, коли закінчила — в очах стояли сльози.

— Я вражений глибиною почуттів у вашому виконанні. Ваш професор — невіглас.

Він тривожно глянув на годинника.

— Мені час, якщо притисну газу — за півгодини наздожену колону.

Вона підійшла до нього й поцілувала в чоло.

— Вальтере, вибачте мене.