Читати книгу - "Останнє бажання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Підсумкову бесіду з ним проводив, як я й досі переконаний, той самий офіцер, який за дванадцять років до того приходив до їхньої середньої школи відбирати хлопців для школи НКВД. Він мав вище звання і став удвічі гладкішим. Тоді він шипів, мов змій, а цього разу розмовляв із Іваком дуже чемно. Але твердо. Він провів із Іваном основний інструктаж стосовно нерозголошення, і Іван підписав не один десяток сторінок, де зобов'язався зберігати мовчання про все, що бачив і чув.
— А особливо суворою є відповідальність стосовно нерозголошення інформації про ті явища, з якими ви могли зустрітися під час вашої служби, і які можна охарактеризувати як надприродні. У випадку розголошення особливо секретної державної таємниці наша служба, якій неодмінно про це стане відомо, може ліквідувати розголошувача без суду й слідства. І не лише самого розголошувача, а й будь-кого із членів його родини. Підписуйте, товаришу Івак, що вас попереджено.
І Іван Івак підписав у дванадцяти примірниках не просто зобов'язання про нерозголошення, а смертний вирок собі на випадок, якщо комусь розповість те, що відкрилося було йому квітневої ночі 1949 року від Різдва Христова. І не від Різдва, а від Воскресіння. І той, хто брав у нього підписи, зумів заблокувати в його пам'яті доступ до тої квітневої ночі 1949 року. І лише капітан у відставці Сергій Харч, не маючи того на меті, розблокував те, що так вправно заблокували вони.
То ж нарешті письменник Іван Івак може розповісти про той день, коли сержант Іван Івак зустрівся у кімнаті мінус тридцять один із «надприродним». А може, то найвищий вияв природного — хто знає?
…Тієї ночі сержант Іван Івак, як завжди, все виконав згідно з інструкцією. І та ніч не обіцяла бодай чимось відрізнятися від попередніх його нічних чергувань у кімнаті мінус тридцять один. Тоді ще Іван Івак мав солдатську звичку засинати й міцно спати за будь-яких обставин. Подушку на голову і спати, хоч стріляйте з гармат. Виспатися і вперед, на нічну зміну. Але того дня на подвір'ї перед їхнім гуртожитком якась жінка істерично кричала, і змусити її замовкнути ніхто не міг. Люба завжди дбала, щоби він поспав, перш ніж іти на працю на ніч. Вона декілька разів виходила на подвір'я і разом з іншими намагалася приборкати крикуху, але жінка все одно кричала, як ненормальна, а може, вона й була ненормальна. Втім, це не суттєво, а суттєво те, що Іван не виспався.
Тому він збивався, і його жести, доведені до автоматизму протягом попередніх чергувань, не були такими чіткими. Ось ще треба перевірити, чи лежить у червоній папці з гербом папір із вироком на письмовому столі в кутку кімнати. Все на місці. Ім'я в тексті вироку несподівано збурило в єстві дисциплінованого виконавця цілий вир почуттів. Габріель Деус, він прочитав прізвище смертника, а, вірніше, як йому здалося, смертниці.
Знову жінка, подумав він, бо дивився трофейний фільм, де Габріель звали дівчину, і йому стало неприємно. Не тому неприємно, що вішати жінок страшніше, ніж чоловіків — вони вішають ворогів за вироком Країни Рад, і, якщо ворог — жінка, то їй дорога туди ж, куди й чоловікам. У Країні Рад жінки й чоловіки рівні перед законом. Габріель Деус! За одне таке ім'я таку варто вішати! Іноземна шпигунка! Тільки якої розвідки? Невже французької? От кляті французи! Засилають шпигунів до Країни Рад! А були на війні союзниками!
Івакові стало неприємно, що доведеться вішати жінку. Жінки до кімнати мінус тридцять один потрапляли рідко, але, коли потрапляли, з ними було втричі більше проблем, аніж із чоловіками. Кілька місяців тому тут була жінка. Її крики лунали в коридорі, і ні конвой, ні енергійний Сергій Харч не могли змусити її замовкнути. Вона упиралась, вона зривала тюремний одяг зі свого брудного тіла і кричала, кричала… Вона випручувалася з рук конвою, який був радий увіпхати її до кімнати мінус тридцять один, щоби з нею мучилися інші. І вони з Харчем чи не півгодини ловили злочинну особу, що ганяла по кімнаті мінус тридцять один, як шалена дика білка, яку колись іще підлітком Іван невідомо як упіймав в Кирилівському гаї й невідомо навіщо приніс до своєї хати в яру.
Сергій Харч нічого вдіяти не міг, лише кричав жінці, що вб'є її, зовсім недоречно, до речі… І тоді Іван Івак виявив ініціативу, упіймав смертницю, схопив її на руки, поніс до зашморгу, хутко увіпхав її туди, примудрившись однією рукою натягти на неї чохол. Жінка вмить замовкла і стала гирею на мотузці, принісши цим у камеру відчуття полегшення, втричі сильніше, ніж зазвичай. І тоді Харч розгублено сказав, що не читав вироку. Це неподобство! Все треба робити за інструкцією! А раптом перевірка!
І от до кімнати мінус тридцять один знову завели жінку з іноземними іменем, і він подумав: та то ж мужик, а не жінка! Середнього віку, середнього зросту, середньої статури, волосся і не біляве, й не чорняве, якесь таке русяве, попелясте. Пишна чуприна, без натяку на лисину, немолоді чоловіки здебільшого лисуваті, якщо не з великою лисиною, ледь прикритою залишками волосся. А тут густе волосся, коротко підстрижене ззаду і пишне над чолом. А в тої, попередньої, були довгі нечесані патли, він запам'ятав, які вони були на дотик, коли тяг її до зашморгу. Але не довжиною волосся вирізнялася людина на ім'я Габріель Деус від жінки, ім'я якої він забув, а тим, що була напрочуд спокійна і не поширювала навколо себе тих нестерпних хвиль переляку, які напливали крізь зачинені двері до кімнати мінус тридцять один, коли смертника ще тільки вели по коридору. Якщо це жінка, то схожа на чоловіка тим, що в штанях і тим, що дуже коротко підстрижена. Але ж яка в цієї людини насмішкувата посмішка і такі ж насмішкуваті вогники ув очах!
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останнє бажання», після закриття браузера.