Читати книгу - "Якоб вирішує любити"

Того дня, коли у нас із запізненням почалася війна, я знов напакував для неї повний міх і вирушив до Циганського пагорба. Оскільки парохове радіо зіпсувалося, мир протривав у нас майже на півдня довше. Півдня, коли ніхто не вмирав, а в Європі панував мир. Посушливе літо добігало кінця, польовий сторож уже готувався до сезону бур, а Непер мішав свої порошки в задній кімнаті дому. Корчмар Зеппль звертав увагу своїх спраглих відвідувачів на другу вивіску, що з'явилася в шинку: Їж, і пий, і веселись — та в політику не лізь.

Півдня ми не чули Навовчового голосу. Батько з управителем були десь у млині, який він наказав збудувати, щоб не залежати від інших. На полях сільські хлопці в одностроях вправлялися у війні за нашу справу. Війні, яка в той день, коли насправді вибухла, видавалася нам безкінечно далекою.

Їхній наставник, учитель Кірш, муштрував їх тим самим свистком, яким ганяв нас на уроках гімнастики. Вони кидалися на землю, стрибали у висоту, та однак виглядали малесенькими рисочками у велетенському краєвиді, який просто терпів людину, відколи вона там заіснувала. А часто і вбивав. Можна було насміхатися з найзапекліших серед нас, однак їхня зброя стояла напоготові, прихилена до старої пересохлої криниці.

Я виходив на вулицю з міхом за плечима, та вже за кілька метрів, коли мене ніхто не міг бачити, був змушений знов його скинути. Насправді я брехав, коли вдавав перед батьками, ніби набиваю міх ущерть, бо, попри мої тринадцять, не мав би сили навіть зрушити його з місця.

Та й Раміна ніколи не нарікала, що я обділяю її принаймні на половину з того, що вона розглядала як по праву належне. Кому як не їй було знати мою дихавицю і мої кволі м'язи. В мене тіло і організм — любив повторювати батько — як у старого діда, а не в юнака. Усі в родині потиху погодилися з тим, що до старості я не дотягну.

Є різні способи хворіти: тихцем і мовчки, так ніби ховаючи від інших якусь незмивну ганьбу. Або ж, навпаки, хриплячи й бухикаючи, ніби виставляючи напоказ важке дихання, наповнені слизом, набряклі бронхи, гаряче, запалене тіло — наче нескінченний ритуал власної немочі. Я належав до тих, хто страждає тихо, тільки щоб іншого разу викликати неабиякий переполох. І все ж я не був нещасливим.

Увесь шлях до Циганського пагорба я радше волік той міх за собою, аніж ніс на плечах. Його слід — широкий і чіткий — щоразу виднівся у поросі від рогу нашої садиби, де я скидав міх, аж до стежки, що вела нагору до Раміни. Щоп'ятниці пополудні той слід тягнувся через село, так ніби залишений велетенським равликом. Він вів попри церкву й корчму, повз стайні й комори, що тим часом вже належали нам, попри роздоріжжя до млина і повз школу. Потім слід залишав село, перетинав його межу — ту уявну лінію, якої ніхто не бачив, але всі дуже добре знали.

Через кількасот метрів він зненацька уривався, так ніби той, хто залишив його, раптово розчинився в повітрі. В тому місці треба було перестрибнути через зарослий бур'янами й польовими квітами рів, щоби на протилежному боці втрапити на ледь видну стежину. Я перекидав міх, причому він здебільшого падав у рів, а потім розбігався й сам — але долітав не далі, ніж моя ноша. Врешті мені часто доводилося випихати його нагору, а потім самому вилазити з рову.

Зазвичай моя невеличка подорож минала без пригод, я наближався до Раміни етапами, перепочивши під деревом, або на нагрітому сонцем камені, або й просто у високій траві. Але того дня все було інакше.

Я зупинився передихнути за повіткою з реманентом і саме намагався зловити курку, яка користала з найменшої нагоди уникнути своєї долі. Їй залишалося всього два дні, а потім вона зігріє шлунки Раміні й Сарело. Хіба що Сарело порішить її раніше, щоб перевірити гостроту своїх ножів. Кури були його улюбленими об'єктами для випробування.

Юні вояки і вчитель Кірш підкралися до мене, так ніби до ворога, якого треба захопити зненацька. У цьому вони мали вправність — та все ж, не мине й кілька років, і більшість із них занесуть до села ногами вперед.

— Ти ганьба нашого села. Тягаєш кури циганці й ходиш босий, ніби її син, — почав глузувати один із них.

— Ми їй винні, — відказав я.

— Шваб циганці взагалі нічого не винен.

Вчитель тримався осторонь, але пильнував своїх підопічних — так, як господар невгамовних цуценят попускає їм повідок, аби вони вволю награлися. Зі схрещеними на грудях руками і в низько насунутім на лице кашкеті він стояв, прихилившись до повітки.

Юнак, що заговорив зі мною — я знав його тільки здалеку — підняв мене, так ніби я зовсім нічого не важив. І перекинув другому, а той третьому.

— Он літає курка, а зветься вона Якоб! — закричав вдоволено один.

— Зараз її обпатрають! — відгукнувся інший. Так тривало якийсь час, аж поки за знаком учителя вони не впустили мене на землю.

Я встав і хотів утекти, але вчитель покликав мене на ім'я. Він підійшов, присів навпочіпки і обтріпав мене від порохів.