Читати книгу - "Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
З’ясовується, що Місько зрештою збожеволів і потрапив до психлікарні; відтак його відпустили і він наразі безцільно блукає вулицями Львова. Думка, що інтелектуали — це якісь «нікчеми», якісь «недотепи», свідчить про те, як Москалець оцінює їхнє становище у пострадянській Україні. Москалець часто використовує слово — нікомунезалежні[153] — описуючи те, як сприймає його покоління інтелектуалів пострадянська Україна. Це спонукає наратора дивуватися: «Де наші руки і шляхетна вищість, де наша блакитна кров і пурпурові троянди?»[154]
Наприкінці «Зими у Львові» головний герой нарешті від’їздить зі Львова, залишаючи місто, яке не виправдало надій багатьох на те, що воно стане культурною Меккою для України. Галас української незалежності, який ставив українських інтелектуалів у центр масових урочистостей з нагоди змін, теж стих, щойно Україна рушила шляхом пострадянського існування. Цю мрію вісімдесятників зруйнувала реальність, коли вони знову опинилися на периферії суспільства — команда сторонніх, які не можуть йти в ногу з навколишніми змінами і яким були не потрібні ті, хто зміг скористатися з тих змін.
Відчуття того, що вісімдесятники — це втрачене покоління, також випливає з натяків у цих прозових творах на нездатність головних героїв пристосуватися до раптової навали Заходу і капіталістичних вартостей. Сам же Захід, до якого так прагнули і тягнулися ці інтелектуали, як складова ейфорійного руху марґіналізує їх у своїй країні. Оксана Забужко вважає, що, на відміну від Росії, Україна була «заражена» західноєвропейською ідеєю індивідуальної волі впродовж усієї своєї історії, але завжди бракувало структури для підтримки і розвитку цієї волі[155]. Отже, ті, хто мав контакт із Заходом і ототожнював себе з деякими із його вартостей, відчув себе ураженим, коли цим ідеям врешті-решт не вдалося закріпитися в Україні, на відміну від тих, хто з самого початку легковажив такими можливостями. Як результат, вісімдесятники на різний лад критикували Захід.
Перенісши українця (одного зі своїх головних героїв, Станіслава Перфецького) на Захід, Андрухович дає можливість стежити за стосунками Заходу з Україною і навпаки. Андрухович показує нам раз по раз, що навіть після того як Україна здобуває незалежність, Захід і далі не знає про країну. Коли Перфецький зустрічає інших учасників конференції у Венеції, вони сприймають його як «росіянина». На сторінках «Перверзії» Андрухович теж згадує колонізаційну споживацьку практику Заходу і часто знайомить читача із західними думками про Україну; на неї дивляться як на якусь екзотику, вважають, що розташована вона на периферії Європи, а не є складовою Заходу.
Забужко і героїні Кононенко скептично ставилися до їхніх західних романтичних партнерів. Кращий соціальний статус жінок, прогресивніше суспільство і вищий рівень життя привабили цих українських інтелектуалок, але автори романів показують, що до Заходу героїні ставляться вельми критично і не бажають приймати західні цінності як свої власні. Маючи за плечима більшу частину свого життя, проведеного вдалині від Заходу, члени цього покоління не можуть пристосуватися до нього в середньому віці в такий короткий проміжок часу. Діброва показує, як представники покоління наратора і Бурдика виростають згодом до бізнесменів чи культових лідерів у пострадянській Україні і за кордоном, тоді як герої не можуть пристосуватися. Інтелектуали й ідеалісти, вони потрапляють у скруту, змушені підкоритися цим часам блискавичних змін.
У другій частині «Вечірнього меду» — «Упродовж снігопаду» — наратор Москалець їде до Німеччини; його коханка Андруся зараз живе на Заході, іноді повертаючись в Україну, щоб лаяти наратора і його колег за брак ініціативи. Пригнічений своєю непотрібністю в Україні, наратор хоче побачити, як живе західний інтелектуал, про якого він стільки читав. Коханець Андрусі, Гайзбрехт, — типовий західний інтелектуал, який працює в аванґардній театральній компанії, але, зі свого боку, сплачує податки, голосує і дотримується правил дорожнього руху; він здається дивним і навіть смішним в очах наратора, українського інтелектуала, душа якого повна шрамів радянського минулого. Він бачить, що Захід йому не до шмиги, як він собі уявляв у ті роки, коли подорожі туди були заборонені. Тривалий час правлячи за контрапункт до радянського існування, він виявився привабливою складовою самоідентифікації вісімдесятників. Тепер, коли він став доступним, ці інтелектуали розуміють, що Захід чужий, та й вони самі також відрізняються від нього. Досить молоді, щоб спокуситися Заходом, а потім певною мірою вивчити його у своєму житті, вони, як з’ясовується, тим не менше не можуть прийняти його повністю. Тим-то нездатні ототожнити себе з подіями у пострадянській Україні, письменники-вісімдесятники зависають у просторі між цими різними орієнтаціями, губляться і шукають своє місцезнаходження.
Основні теми в прозі письменників-вісімдесятників, показові для хаотичної тенденції, — це розчарування інтеліґента суспільством пострадянської України, несумісність інтелектуалів різних статей і самосприйняття письменників-вісімдесятників, що належать до втраченого покоління — разом з зображенням українського інтелектуала здебільшого як хворого, все це з’явилося разом з ейфорією початку 1990-х. Розпад Радянського Союзу уможливив нові підходи до української ідентичності,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття», після закриття браузера.