Читати книгу - "У череві дракона"

Тиха, неговірка радість — ось як можна назвати реакцію Марії на моє повернення з війни. Усмішку я бачив рідко — нам обом треба було відтанути душею, щоб повернувся щасливий сміх.

Я не ховав, з якого війська повернувся. Марію це не вразило, але до її задавленого смутку додалась тривога за мене. Заспокоювало хіба що безлюддя.

Її побут майже не змінився — він завжди був незалежним від державного постачання, це неабияк прислужилося в часи війни.

Ще до війни — одразу ж після перших відвідин — я почав надсилати і привозити для неї книги, здебільшого українську класику. Та й російську теж. Бібліотека зібралася непогана. Марія встигла закінчити лише шість класів. Але ж вона була здібною людиною, читання стало для неї солодкою потребою. Іван теж багато читав. Це допомагало їм долати глухе безлюддя. Простенький детекторний приймач з навушниками повідомляв про всі події в світі. Словом, вони не були відрубані від суспільства.

Дедалі молодість брала своє — нарешті ми з Марією пізнали справжнє щастя, не ховались з ним від Івана, а він радів за нас і теж, здавалося, був щасливий. Наш егоїзм заважав побачити, що діялося в його душі.

Якось на сінокосі Марія мовила:

— Іван у тебе ні про що не питав?

— Що саме ти маєш на увазі? — відповів я запитанням. — Питав про сіно.

— Ні, я не про це… Він учора кинув мені таке: «Якби не я, ви з Яковом, мабуть, відшукали б іншу місцину для життя, га?..»

— І що ж ти йому сказала?

— Запевнила, що він помиляється.

— Безумовно.

Марія з Іваном уже мали право повернутися на Вкраїну. Але я, по суті, ще не знав, як мені легалізуватися. Відтягувати далі не годилося, треба було щось вирішувати. Зосередившись на цій думці, я не надав особливого значення розмові про Івана.

Прокіп не повернувся з фронту — пропав безвісти. Марія все ще сподівалася, що він ось-ось постукає в шибку, але дедалі її надія вгасала.

Мушу признатися: я не належу до тих, хто казав органам влади про себе щиру правду. Я, зрештою, роздобув такі-сякі документи. В тих краях це було легше, ніж в Україні. Але прізвища не змінив — мріяв про закінчення інституту. Шлюб ми оформили, хоч цим формальностям і не надавали значення. Щоб записатися в загсі, довелося лише в один кінець іти пішки близько двадцяти кілометрів. Можна уявити, які ми були стомлені, коли повернулися додому. Відразу ж повкладалися спати — було вже темно.

А наступного ранку Іван з надмірною радістю почав нас вітати й таки ж змусив відзначити отримання державної посвідки про шлюб. Ми, звісно, випили. В його веселощах було щось штучне, проте ні я, ні Марія тоді не звернули на це уваги.

Погода видалася добра, коротке літо кінчилося — пора копати картоплю. Марії дуже подобалось, коли ми разом виходили на сінокіс або поралися в городі. Вона майже все своє життя длубалася в землі сама, не чуючи поруч людського голосу, — отож тепер світилася справжньою радістю. В такі хвилини Марія була напрочуд вродлива, відчувала це по-жіночому — і ми обоє в буденній роботі вбачали справжнє свято.

Додому прийшли надвечір. Я трохи затримався на ґанку — аж раптом із хати почув спершу переляканий зойк, відчайдушний крик, а відтак нестямне голосіння. Коли вбіг до світлиці, побачив на підлозі згорблену постать Марії, яка, впавши на коліна, жахливо голосила. Ліжко Івана було порожнє. Потім впало в око вибілене полотно рушника. Рушник було розірвано на смуги і зсукано й з’єднано так, що вийшло щось схоже на мотузку. Один кінець був прив’язаний до бильця ліжка, другий спускався вниз, на підлогу.

За мить я все зрозумів: влізши головою в зашморг, Іван зусиллями рук викинув власне тіло з постелі. Тепер воно лежало на підлозі, а голова й плечі були трохи підняті — зашморг на шиї не дозволяв їм лягти на підлогу.

Для Марії це була велика трагедія. Я почувався винним — мусив би зрозуміти, що Іван відчував себе тягарем для нас. Чуйність сестри, яка багато років була йому ніжною нянькою, приспала його чоловіче самолюбство, а тепер воно прокинулось і збунтувалося. Це повинен був збагнути саме я — і як педагог (отже, психолог), і як мужчина.

Не буду деталізувати цілком зрозумілого — скажу тільки: поховавши Івана, ми й справді почали задумуватись про повернення на Вкраїну. Для мене це, безумовно, становило небезпеку, але я заспокоював себе тим, що на мені немає військових злочинів. Бандерівці воювали проти німців — і я разом з ними. Звісно, ми билися за нашу неньку Україну. Та що ж тут злочинного?..

Зараз бачу: це було доволі наївно. Але так чи так, ризикувати доводилося всюди, отже, не було сенсу ховатися в глушині. Треба жити нормальним людським життям, а все інше полишити на Бога.

Так ми опинились на Полтавщині. Інститут я закінчив, викладав історію. І, як бачиш, дожив на волі до свого шістдесятиліття. Часом дивувався: чому доля до мене така ласкава? Навіть після того, як мені заборонили працювати в школі, минуло цілих шість років до мого арешту. Але чому доля одних карає, других милує — не нам судити. Своє життя я вважаю щасливим. А його завершення… Чим воно погане? Якщо ти, Андрію, не шкодуєш і не каєшся, чому ж я маю шкодувати?

До нашого виходу із ПКТ лишався тиждень. Морози поки що не зменшились, хоч календар уже проголосив весну. Але день подовшав — тепер, сидячи під батареєю на ящику, можна було вільно читати годин по сім, не менше. За режимом нам належало виконувати якусь роботу, але ж вигадати її було нелегко, тому здебільшого ми лишалися безробітними. Звісно, ми не скаржилися на своє безробіття — навпаки, дякували державі за