Читати книгу - "Знахідка на все життя"

кінчав оформляти останній у навчальному році класний сатиричний листок з досить красномовною назвою «Реп’ях». Тарасик, затамувавши подих, стежив за пензликом друга. По секрету кажучи, він був просто закоханий у свого приятеля, який все вмів, знав чимало історій, яких у книжці не прочитаєш і по телевізору не побачиш.

Кузик малював головату двійку та хлопця, що їхав верхи на ній. У вершнику легко було впізнати невдаху Федора Ґудзика, який схопив двійку з алгебри і тим зганьбив свій клас.

Та ось нарешті Похмай випростався, здаля ще раз глянув на своє творіння, полегшено зітхнув. Прикріпив шпальту кнопкою до фанерної рамки «Реп’яха» і повісив на стіну. У школі панувала незвичайна тиша, хлопчаки навіть чули, як чітко цокав шкільний годинник. Такого під час перерви не почуєш.

У куточку коридора, там, де були двері на вулицю, хлопці побачили незвичайне оголошення. Зверху намальована ромашка. Друзі зупинились і прочитали:

«Аптечне управління області звертається до школярів Деркулівської школи з проханням під час літніх канікул зібрати: нечуйвітру — 10 кг, коріння валеріани лікарської — 15 кг, коріння кермеку — 25 кг, коріння солодцю — 30 кг.

Друзі! Для збирання лікарських рослин рада шкільної дружини створює групи по 3–5 чоловік».

— Це нас не стосується! — прочитав і пішов далі Кузько.

— Стривай, стривай, — затримав його Тарас. — Цікава примітка до об’яви. Ось слухай,

«Солодець зустрічається у нас лише на берегах та на острові бухти Солодкого коріння. Колгосп виділяє для загону човна, а також намет, мотузки, лантухи».

— Це дівчача справа! — зневажливо махнув рукою Кузько.

Друзі вибігли на шкільне подвір’я, де буяло травневе сонце і господарював морський вітер. Потім вирушили додому.

У кінці вулиці хлопчики зупинились — тут вони завжди розлучалися.

— Уявляєш, Тарасе, отих невдах, які погодяться збирати солодке коріння?

— Чому це невдах?

— Та бухта мертва!

— Як це мертва? — перепитав Тарас.

— А так, мертва, та й годі! Навіть бичків немає. Самі вужі розкошують. Рибалки казали. Бувай! — поспіхом попрощався Кузько й побіг до моря.

Тарас забіг на хвилину додому. Залишив портфель, схопив шмат хліба, цікаву книгу і гайнув до дуба. Там, серед чагарників, було у нього улюблене місце — невеличка галявинка. Тільки хлопець зручно влаштувався на траві, як з кущів виглянув кіт.

— Іржик, — пізнав Тарас кота.

Хлопець відламав шматок хліба і кинув гостеві.

Ще минулого літа Тарас уперше зустрів на галявині рудого кота, якого назвав Іржиком. З того часу він частенько зустрічав його в чагарнику — жив Іржик на рибозаводі серед діжок.

…Поволі насувався вечір. Був той час, коли з моря поверталися сейнери, а до велетня дуба приходив сліпий дід Тарас. І цього вечора він сидів уже на своєму стільці і чекав вістей з моря. Вісті приносили рибалки. Не забували трударі моря свого ватажка, йому першому розповідали морські новини.

Від причалу лунав знайомий скрегіт якірних ланцюгів — то швартувалися сейнери. Незрячими очима дід дивився в бік моря і добре уявляв, що там робилось. Рибалки поспіхом звантажують важкі кошики з рибою. Їх підхоплює транспортер і подає до величезного цеху. Потім під крислатий дуб рибалки принесуть із собою міцні пахощі морських просторів.

Кроки наближалися…

На якусь мить затримавши у своїх руках вологу мозолясту руку першого рибалки, дід Тарас запитав:

— Чого сумний, Петре Сидоровичу?

Вертипорох упізнавав своїх приятелів по руках.

— Нічого веселого з моря не привіз, діду Тарасе, — відповів Петро Сидорович. — Вважай, порожняком повернулися. Щез бичок. Драга лише каміння з дна підбирає…

Похмуро слухав дід тривожні вісті. Принишкла решта рибалок. Цю розмову зі своєї схованки чув онук. Він теж чекав, що відповість дідусь.

— Скажіть мені, добрі люди, — озвався нарешті старий, — чи багато згрібає з морського дна каміння ота механічна драга, якою тепер бичка ловлять?

Здивувались рибалки: питає дід Тарас про якусь дрібничку. До чого тут морське каміння? Адже їх цікавить риба.

Дід Тарас чекав відповіді. Рибалки мовчали. Як йому дати зрозуміти, що не тим вони зараз цікавляться?

— Чого доброго, діду, а того каміння інколи як черпнемо, то на палубі ніде повернутися, — пояснив Петро Сидорович. — Можна хату збудувати з нього… Та не воно нас цікавить.

— Розумію, розумію, — ще більше спохмурнів сліпий. — Кажете, не цікавить?

Вертипорох стрепенувся.

— А чи знаєте ви, що на тому камінні написано, куди дівався наш славний азовський бичок?

— Написано? — вкрай здивувався кремезний рибалка.

— Ще раз повторюю: на каменях, на великих і на малих, є написи. Уважно придивіться — і ви обов’язково їх прочитаєте.

— Жартуєте, діду, — вигукнув хтось з гурту рибалок.

— Ні, не жартую. Зовсім не жартую!

Рибалки мовчки брели додому. Ішли повз Тарасів сховок, і хлопець почув, як вони між собою тихо розмовляли.

— Постарів наш Тарас…

— Так, почав забалакуватись, — погодився інший.

«Не ображайте дідуся! Ви помиляєтесь. Він правду каже. Чуєте: правду! Мій дідусь ніколи не говорив людям неправди», — хотілось хлопчикові крикнути у відповідь.

Повертаючись додому, малий Вертипорох не переставав думати про цю розмову. Справді, що ж то за написи на морських каменях, про які дідусь казав? «Я прочитаю їх, —