Читати книгу - "Оранжеве сонце"

джерела, бо знали — це звабне місце завжди було і дуже небезпечним — кожної миті тут міг стрибнути на груди або ж на плечі розлючений звір, якому перешкоджають втамувати спрагу. Посідали під високим каменем. На небі не миготіла жодна вогняна цятка — їх закривали хмари. Темінь стояла така чорна, що юнаки майже не бачили один одного, хоча сиділи на відстані двох-трьох кроків — Е чатував нижчий виступ каменя, а То — верхній.

— Чаки вже, мабуть, поснули, — тихо озвався То.

— Поснули.

— Зараз для То і Е — важка дорога, — знову промовив То. — У такій темряві легко і в урвище оступитися… Чи, може, очі Е бачать хоч на два зрости?

— Очі Е не бачать й на півзросту, — сказав Е і, трохи помовчавши, додав: — Рушатимемо задовго перед народженням нового розпеченого кола. Як тільки трохи розвидниться. Хай зараз То засне… Спершу повартує Е.

— Може, спершу вартуватиме То? — запитав друг. — Адже То не побився об камінь.

— Ні, — заперечив Е. — То дуже благородний, він не будитиме до самого світанку Е.

То з великою насолодою вклався біля каменя. Відразу заснув, бо Е дуже швидко почув його розмірений і глибокий подих. Юнак сидів, боровся зі зморою і не знав, скільки вже часу спить То. У темряві дзюркотіло джерело, далеко внизу не змовкали звірі, а юнакові здавалося, що сидить він хтозна-скільки, дивувався, чому не розсотується темрява ночі, чому не світліє?..

Рука Е вже вкотре тягнулася до То, щоб збудити друга, та відсмикувалася назад. Та раптом юнакові надали нової сили краплини, що почали ляскатись з неба. Їх холодний дотик до тіла розігнав непрошену змору і сон. Е зрадів — він ще повартує, а То поспить. Добре знав: попереду у То довга дорога, а тому він повинен мати силу і легкі ноги, щоб подолати усі перешкоди і, коли буде потреба, порятуватися втечею і від звіра, а може, ще й від самих чаків…

Проте з кожним новим подихом голова ставала все важчою, обважніли повіки. Е надумав підвестися, щоб трохи розігнати сонну запамороку. Але коли підвівся, то трусилися ноги, юнак захитався і мало не впав. Знову сів. Довкруж було темно, проте раз у раз перед очима спалахувало безліч розпечених цяток, — здавалося, що звідусюди підкрадається величезна зграя звірів — мовчазних, та не менш страхітливих. Е знав, що то йому ввижається, а все ж відчував тривогу. Досить йому дотягнутися до То… Друг відразу ж схопиться і стане на варту… Але перш ніж це зробити, Е вирішив востаннє перебороти сон. Йому здавалося, що для цього достатньо лиш заплющити очі, погасити оті пекучі вогники, що так ріжуть, так протинають усе єство… Заплющити очі лише на один-два подихи, не більше…

Схопився від якогось непевного руху, м'якого і скрадливого. Схопився поривно, з піднятою догори довбнею. Він помітив, як за кам'яним виступом зникли задні лапи і хвіст якогось звіра. Е не встиг побачити його голови, але був упевнений, що то Кудлань… Коли собака зник і Е побачив, що більше ніякої загрози немає, тоді зрозумів, скільки проспав — від цілковитої темряви аж до холодного і вологого світанку; довкола сіріло і було видно на кілька зростів… І відразу ж ним опанували одночасно і радість, і прикрість, і важкий щем од невдоволення собою. Як Е міг заснути!.. А коли б То несподівано проснувся раніше і побачив його сплячого? Добре, що То ще так міцно спить! Кудлань!.. Чи не він чатував тут замість нього? Чи просто чотириногого приваблював запах м'яса і він никав поблизу, не наважуючись накинутись на поживу? Що ж від-лякало собаку? Підкрадався ближче до м'яса і його почув Е? А коли Е рвонувся з пригрітого місця, тоді Кудлань і дременув за кам'яну громаду? Адже схоплювався Е з піднятою догори довбнею! Чи, може, все-таки ще раніше від-лякала Кудланя якась інша небезпека? Собака метнувся вгору — значить, ворог знаходився внизу, біля джерела! Е хутко ввібрав у себе повітря, яке повільно гнав знизу вітер, та ніякого духу не вловив. Однак для більшої впевненості зробив кілька кроків у напрямі джерела. Сперся на камінь і метнув погляд униз — джерела не побачив, бо ховалося у ранковій млі… Але мла ледь просвітлювалася, і коли б який-небудь звір був там, Е побачив би темну пляму його тіла… Проте біля джерела нікого не було.

Е повернувся до каменя, де незрушно спав То. Е вагався: будити його чи ні?.. Якщо він сам, Е, відпочив так добре, тоді друг, що проспав більше і спокійніше, уже теж, певне, встиг набратися нових сил. І Е, нахилившись над То, торкнувся його плеча. То відразу ж схопився. Е спритно відскочив, бо довбня То звелася вгору, неначе була частиною тіла юнака.

— Уже світанок! — вигукнув То. — Розпечене коло посилає своє світло на землю!.. Е всю ніч провартував! Чому ж Е не розбудив То? Чому?

Е не відповідав — йому соромно було зізнатися, що й він спав.

— Щойно пробіг Кудлань, — сказав Е, але То не дав йому закінчити.

— Кудлань пробіг? Е бачив Кудланя? Коли?

— Перед тим, як То схопився! Кудлань побіг туди, — і Е вказав напрям.

То кинувся туди. Спинившись перед величезним гранітним каменем, кілька разів покликав свого чотириногого друга, але той не прибіг на поклик. То повернувся сумний.

— Кудлань або забіг далеко, або не хоче з'являтися.

— Хай То не сумує, — сказав Е. — Коли Кудлань йде по слідах То і Е, то з'явиться ще не раз.

— З'явиться не раз! — зраділо вигукнув То. — Е не вигадує?

— Е не вигадує.

— Тоді Кудлань стане вірним другом То! — запально промовив То. — Чи не так?..

— Так, стане, — тільки й сказав Е. То помітив нерішучість Е.

— Хай Е поспить, поки не вийде з-за гір нове розпечене коло, — запропонував То.

— Е зараз не спатиме. То і Е негайно рушатимуть далі.

— Але ж зараз у Е, напевне, важкі повіки і хисткі ноги, — заперечив То.