Читати книгу - "Позолочена рибка"

— І де ж ти над цим міркував?

— У Крушині. Над озером. Лише там мені вдається прислухатися до власного серця. У будь-якому іншому місці його заглушає інша музика…

— І що твоє серце тобі сказало?

— Що воно не має нічого проти такої собі ревнивої дівчини.

— А про цю Касю?

— Мовчало, як німе.

— Може, воно ще має когось на прикметі? Твоє серце? — Аліція вперше щиро усміхнулася.

— На жаль, так. У тебе серйозна суперниця, яка іноді цілковито тебе затьмарює. І в цьому одному-єдиному випадку я не можу пообіцяти тобі вірності.

— Зараз угадаю! — цього разу Аліція сама відшукала Робертову долоню. — Панна музика?

— О, то ви вже знайомі! — Роберт затулився подушкою від очікуваного удару, та замість цього відчув близькість Аліції та її подих на своїй щоці. Її руку на плечі. Заплющив очі, щоб зупинити цю мить. Запам’ятати назавжди, щоб вона належала тільки йому. А мить корилася його мріям, тривала, без зайвих слів і запитань. Ніжна, мов скрипковий акорд, з’єднувала їхні теплі долоні, сплутувала неслухняне волосся.

— А воно розумне, моє серце, — пробурмотів Роберт між поцілунками. — Знає, що робить. — Хотів додати ще щось, та Аліція закрила йому вуста поцілунком. Хлопець подумав, що поцілунок нагадує йому настроювання скрипки, і зрадів, що йому не треба більше виправдовуватися. Ані перед собою, ані перед Аліцією в ледь заширокому светрі, про яку він із гордістю подумав, що це його дівчина.

Роберт поїхав, проте я вперше не відчуваю самотності. Добре, що він нарешті перестав викручуватися й розповів про свої сумніви. Він мав на це право. Адже на початку нашого знайомства я теж не думала про нього, як про свого хлопця. І навіть не знаю, коли почала так думати, бо кохання не роздумує. Воно невловиме й безтілесне. Нам здається, що це якась примха. Нічого важливого. Заморожений шоколад у пластикових стаканчиках, якийсь затуманений погляд… Кілька незрозумілих есемесок… А одного дня розумієш, що день починається, коли шукаєш у пам'яті його обличчя. Пригадуєш собі його руки. Ім'я, яке тихенько вимовляєш, ідучи вулицею, і світ навколо здається тобі таким прекрасним.

Спасибі тобі, Роберте, за щирість. Я зрозуміла, що відвертість може бути болісною, але знаю, що без неї життя скидається на вигадану казку. А якщо ми хочемо подорослішати, казку треба покинути. Я залишаю своє безпечне дитинство завдяки Тобі й Фрицекові. Ви обоє навчаєте мене бути мужньою, і приймати навіть те, що виявляється жорстоким. Та коли я змагаюся із цією жорстокістю, я знаю, що борюся за вас. Що я, наче маленький воїн, котрий не боїться шрамів. Носитиму їх із гордістю. Справжній воїн повинен пишатися своїми ранами. Так казала моя мама, коли мені вирізали апендикс. Мені б лише хотілося, аби цих ран було якомога менше. І щоб вони загоїлися.

P.S. Мамо, я повинна попрохати в Тебе пробачення. Колись мені здавалося, що Ти геть не розумієш Астрід Ліндґрен. Зараз я знаю, що коли б вона знала про Фрицека, то теж боролася б за нього. Так, як Ти. Я дуже Тебе люблю.

Листопад сповнювався брудними кольорами. Забруднював грязюкою все, що потрапляло в його величезні лаписька. Злостиво розливав уночі калюжі, а ранки затягував важким туманом, крізь який не міг пробитися навіть найменший промінчик світла.

Аліція не могла повірити, що життя продовжувалося. Із сумним подивом вона роздивлялася людей, які байдуже проходили повз неї. Власне, вона звинувачувала цих сторонніх перехожих, і навіть непорушні дерева. І будинки, які звично стояли на своїх місцях. Звинувачувала автомобілі, що їхали, куди їм треба, і птахів, котрі звично галасували в кущах біля дому. Щиро кажучи, вона починала ненавидіти світ, на який дивилася сповненим жалю поглядом. Бо він робив своє, а вона не могла більше нічого.

Клаудія в чорному пальті виглядала погано. Може, воно було на неї зашироке? А може, це вітер бавився з ним у такий невідповідний момент? Надимав його й розгортав, неначе жалобний прапор. Батько взагалі ніяк не виглядав. Його голова ніби сховалася за високо піднятим коміром куртки. І Аліція подумала, що батька тут, на кладовищі, мабуть, і немає. Замість нього стоїть невдала подоба, а сам він якраз схопив Фридерика в міцні обійми й не збирається випускати. Аліція стиснула пальці в кишенях куртки. Їй здається, наче вона тримає в них мотузок повітряного змія. І не може погодитися з тим, що він шугоне догори. Не зараз, — думає дівчина, судомно стискаючи долоню.

Квіти білі, але мокрі й замерзлі. Посхиляли голівки, мов старенькі бабці, що пліткують собі на балконі. Десь неподалік лунає сурма.

Цікаво, чи Фридерикові подобається звук сурми? — думає Аліція. — Я не певна. Мабуть, це б його розсмішило.

Серед присутніх бачить свою біологічку та принаймні половину однокласників. Сара, Берта, Мілка, Борис… Усі дивляться на свіжу чорну землю, насипану гіркою, яка поступово зникає під квітами. А може, це зовсім не моя вчителька? — думає Аліція, бо з очима в неї діється щось жахливе. Вона підносить до них руки й ненавмисне випускає мотузок змія, який так міцно стискала. Дівчина ледь підводить голову й здивовано дивиться, як паперовий птах гойдається просто над нею. Але не хапає його. Не може, бо знає, що збоку на неї дивиться Зуза. Зузі б це не сподобалося, — зітхає Аліція. — Вона вважає, що кожному треба дати можливість піти, — пригадує собі останню їхню розмову кілька днів тому.

Аліція намагається подумати про Роберта. Нічого не виходить. Роберта тут немає, і його обличчя ніяк не хоче зринути перед очима. Воно немовби