Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Відчуваючи, що на душі у київського контрагента скребуться кішки, Аркадій Юліанович розважав його розповідями про те, як його син Альошка Верніков зіграв епізодичну роль піонера в польсько-українській стрічці «Дежа вю», що переважно знімалася тут, в Одесі. А також про те, що сам знаменитий режисер картини Юліуш Махульський робив йому пропозицію про подальшу співпрацю, обіцяв навіть допомогти поступити на акторський факультет – настільки йому сподобалася фраза у виконанні юного обдарування: «Ну, привет товарищу Чаплину от одесских пионеров!» – вимовлена з патріотичним вогником і з натуральним блиском великих чорних, немов маслини, очей.
– То ваш син в актори подався? – запитав Спартак, сьорбнувши трохи розпивленої води.
– Та яке там! – махнув долонею Аркадій Юліанович. – Альошка по ходу зйомок надивився на тих професійних акторів, які вони всі розбещені, – овва! Уявляєте, коли треба, то вони разом перевдягаються. Що чоловіки, що жінки – аби лише хутко, хутко!.. Отож надивився мій Альошка на всі ці фривольності й каже: «Ні, тату, це не для мене». Отакий він, хлопчик мій.
– Дарма, – Спартак знов сьорбнув розпивлену воду, – якби мені сам Махульський пропозицію таку зробив, я б не відмовився нізащо.
– Ну, то не вийшло б з вас інженера! Не працювали б ви в Інституті електрозварювання. Не пробивали б госптему з морозильними плитами…
– Так, маєте рацію, ми б не познайомилися, – посміхнувся київський гість. – А тому… Гам зе ле тов!
– Маєте рацію, Спартаку Андрійовичу: що не робиться, все на краще.
Вони чокнулися келихами й допили те, що в теперішньому «Гамбрінусі» подавалося відвідувачам в якості «пива».
– Ну що, по другій?..
– Не відмовлюся, Аркадію Юліановичу! Знаєте, я не любитель пива… але тут воно настільки розведене, що навіть я сприймаю його як газовану воду!
– Бо це Одеса!..
– Безперечно.
Й обидва щиро розсміялися.
Orchestra Hall, Peavey Plaza, Міннеаполіс, США, осінь 1994 року
Отримавши Ґран-прі фестивалю «Доля» в Чернівцях, «Піккардійська Терція» гастролювала Сполученими Штатами і Канадою, презентуючи розгалуженій українській діаспорі свій дебютний альбом, завбачливо названий ім’ям самої акапельної формації – «Піккардійська Терція».
– Хлопці, анумо всі сюди! Погляньте-но на оце.
Із цими словами Володимир Якимець продемонстрував колегам невеличку збірочку поезій Василя Ґренджі-Донського, розгорнуту посередині. А там!..
І художній керівник формації виразно добре поставленим високим голосом продекламував:
– Плине кача по Тисині,
Сам не знаю, де загину…
Погину я в чужім краї,
А де саме – то не знаю…
Плине кача по Тисині.
Мамко ж моя, не лай мені!
Залаєш ми в злу годину,
Збітанґовану дитину…
Мамко ж моя, моя мамо,
Хто ж ми буде брати яму?
Виберуть ми чужі люди,
Ци не жаль ти, мамко, буде?
Як би ж мені, синку, не жаль?
Ти ж на моїм серцю лежав!..
Плине кача по Тисині.
Мамко ж моя, не лай мені!
По завершенні декдамації оглянув решту співаків з переможним виглядом, тим самим заохочуючи до реакції.
– Потрясно!.. Грандіозно!.. Чудово!.. – відгукнулися вони, передаючи книжечку з рук у руки. – А звідки це?
– Літня пані після концерту подарувала. Сказала, що звати її Алісою і що вона є дочкою цього самого Василя Ґренджі-Донського.
– То вона є тутешня?
– Як і решта діаспори, проживає в Міннеаполісі вже років близько сорока, досі вчителює. Але то таке… Що про вірш скажете?
– Та ми вже сказали, що потрясно!..
– Я вже бачу, як це можна заспівати… – Володимир мрійливо заплющив очі. – От зі сцени це справді звучатиме чудово!
– А ця пані Аліса не заперечуватиме, що…
Проте Якимець постукав пальцем по сторінці з текстом, і співак мовив:
– Ага-а-а, он воно як! Отже, то є народна пісня?..
– Саме так. А тому пані Аліса не заперечуватиме. Та й навряд чи б вона дарувала нам батькову збірочку, якби аж так боялася, що звідси ми візьмемо дещо в роботу. З того, що пані Аліса розповіла, я зрозумів наступне. Ця збірка поезій є першим посмертним виданням творів Василя Ґренджі-Донського до його вісімдесятиріччя, побачила вона світ тут – у США в сімдесят сьомому році. Зараз пані Аліса готує повне, дванадцятитомне зібрання батькових творів, бо наближається його столітній ювілей. Оскільки всі матеріали старої збірочки так чи інакше увійдуть до дванадцятитомника, вона й вирішила подарувати нам цю раритетну збірочку, перебуваючи під враженням від нашого виступу.
Співаки задоволено запосміхалися: хто би що не казав, а чути подібні відгуки про себе будь-кому приємно…
– І все ж таки, хто автор тексту?..
– Спробую написати пані Алісі й дізнатися. Втім, не думаю, що вона зможе додати хоч щось, – зітхнув Якимець. – Адже очевидно, що видання готувалося вже без всякої участі Ґренджі-Донського, який на той час помер. Отже, якщо в його паперах дочка знайшла запис вірша, який неможливо було надійно ідентифікувати… Отож він і був включений до збірки, як «народна пісня». А тому…
Він посміхнувся:
– А тому гадаю, що пані Аліса не заперечуватиме не тільки проти виконання нами цього вірша, але й проти певного скорочення тексту. Зовсім трішки, буквально пару рядків, але скоротити варто, як на мене.
– Ти певен?
– Подумати треба, звісно, – мовив художній керівник, – але з чого б нам квапитися? Роботи тут ще вистачить. І насамперед, як будемо на Закарпатті, звідки цей Ґренджа-Донський родом, треба спробувати дізнатися, чи хтось вже її заспівав був. Хоча б у загальних рисах мелодію почути треба. Бо моє бачення – то є моє бачення, та якщо пісня народна – то є інша річ.
На тому й зупинилися, зайнявшись іншими важливими справами.
1995
Зайві люди
Приватний будинок по вул. Озерній, Миргород, 24 лютого 1995 року
– Василісо!.. Агов, Василі-і-ісо-о-о!..
Більше їй зайнятися нема чим, тільки із сусідкою теревенити. І все ж…
– Ну, чого тобі?
– Василісо, Сергійчик просив переказати, щоб ти Давлетова свого у них забрала, бо він там уже з ночі отаборився…
– Що-о-о?!
– А те, що чуєш. Отож ходи хутчіш!
Дивина та й годі! Ясна річ, Василіса чудово знала, де саме шукати чоловіка після великих свят, так чи інакше пов’язаних з війною чи Збройними силами. Вчора, у четвер було 23 лютого – День Радянської Армії і Військово-морського флоту. Таким чином, вдень і ввечері Едуард Рустамович напевно перебував десь у розташуванні 831-го Миргородського винищувального авіаполку[46] чи в аеродромному містечку. Де саме?.. Ясна річ – там, де тривало найбундючніше святкування! На сам захід Василісу просто ніхто б не пустив, отож ідеальним
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.