Читати книгу - "Знову "ми", Ліка Радош"

Перед перервою мені телефонує Таня та пропонує обід провести поза межами офісу. Що я,  звичайно, підтримую. Мабуть, і їй хочеться передихнути від напливу справ. Згадую, що сьогодні вона мала сказати останнє слово, щодо свого підвищення.

Зустрічаємося уже біля Таніного автомобіля. Звичка в нас така. Ще відтоді, коли я ще не стала водієм і не придбала собі транспорт. Таня одразу сіла за кермо, щось у її вигляді непокоїло мене. Не могла зрозуміти, що саме.

Дорогою мовчали. І вже коли вмістились за столик, Таню прорвало.

- Я погодилась. - Сказати, що я була здивована, нічого не сказати.

Вона дуже хотіла працювати в сімейному бізнесі. І ще донедавна, із захватом розповідала, що, вони зі Святом, збираються поміняти, які нові ідеї перетворити у життя.

- Можна, не скромне питання? Чому?

- А чому ні? Це ж смішно. Нав'язувати себе там, де мене ніхто не чекає. Хто знає, як заспіває мій татусь, коли дізнається, що Святослав хоче, щоб я працювала менеджером в них?

Киваю. Дійсно. Шовінізм старшого покоління їхніх сімей трохи зашкалює.

- А тут, якби не було, мені дають працювати вволю. І, хто, щоб не говорив, а є різниця між посадою секретаря і директора. - продовжує подруга. Важко з нею посперечатись.

- А що про це думає Святослав. - на цьому Таня почервоніла.

- Він ще, про це не думає, бо не знає. Я йому не говорила, що мені запропонували посаду, а тим більше, що погоджуся. Вірніше, уже погодилась.

- Тань, а у вас все добре? - дивно, що вона не ділиться такими важливими речами зі своїм нареченим.

- Та, все нормально! Не бери до голови. Це ти розповідай.

- Що розповідати?

- Наприклад, чому Станіслав Вікторович такий щасливий сьогодні ходить?

- А його ти запитати не подумала? - роздратовано кидаю.

Розумію, що Таня не винна в тому, що в мене не ладиться з Плутаром. Він мене не чує. Що горохом об стіну.

- Та я з ним не в таких близьких відносинах, як деякі, щоб запитувати про його настрій. - вирішила підштовхнути до розмови мене.

- Та нічого розказувати. Ми ходимо по колу, і переливаємо з пустого в порожнє. Кожен із нас має свою правду, і не хоче змінювати своєї думки.

- А чому ти не хочеш її змінити? Бо його думки мені здаються, доволі, привабливими. - продовжує подруга переконувати мене в тому, що Стасу потрібно дати шанс.

- А чому я повинна це робити? - занадто агресивно відповідаю.

- Можливо, тому, що тобі це потрібно і, десь глибоко в душі, ти цього хочеш сама? - питливо дивиться на мене.

- А ти, часом, в екстрасенси не записалася, оскільки знаєш, що мені потрібно і що я хочу?

- Ти вперта. Ти не хочеш визнати, що він тобі подобається. - тицяє в мене пальцем. - Можливо, не досі. Швидше за все, він, знову, почав тобі подобатись. І увага його для тебе приємна. Просто зізнайся собі.

- Нічого признаватись. Нічого подібного немає. Він мене дратує. І увага його також. - а всередині вже почав рухатися червачок...що Таня, швидше за все, має рацію.

І мої реакції на нього не мають нічого спільного з роздратуванням. Швидше, я здивована, не встигаю емоційно пристосуватись, до подій, що зараз відбуваються. Але, важко не визнати, що з появою Плутара, моє життя, хоча і спокійне, набрало фарб. І я чекаю, що ж він далі робитиме.

І те, що розум його не підпускає, бо так було б правильно. Це не означає, що я готова назавжди його відпустити.

Бо чомусь впевнена, що він не зникне з мого життя. І можу, у своє задоволення, мстити йому за наш розрив.

Та, навіть, та стратегія, котру я вибрала, щоб поставити його на місце. Передбачала тісний контакт. Як малі діти, чесне слово. Кожен хоче, щось комусь довести.

Я, що справлюся без нього. І, що він мені сто років не потрібний.

Він, що нам потрібно бути разом. І почати все з початку.

Та чи готова я визнати це перед кимось, якщо перед собою важко. Зразу мозок говорить : "Ну-ну. Що мало плакала? Ще хочеш?". Ось і дилема. Я не готова ризикувати, а він не хоче чекати.

- Я попала в яблучко. - посміхається подруга. - Не розумію, що тебе тримає? Хоча б спробуй?

- А тебе, що тримає? - знаю, що довший час у них зі Святом близькості не було, хоча, з того сумбуру, що вона мені наплела, коли випила і вирішила поділитись  через телефон своїми переживаннями, о другій ночі, я мало що  зрозуміла.

Та це було давно. Але ж тепер, бачу Святослав наполегливо за нею ходить. А Таня, часто уникає зустрічей з ним. Тільки на тому тижні, двічі відмовила йому, це те що при мені. І про роботу не поділилась.

- Мене нічого не тримає, окрім моєї невпевненості в собі. Досі не віриться, що він нарешті звернув на мене увагу, що освідчився. І до недавнього часу продовжував поводитись більше як друг і партнер, а коли почав проявляти інший інтерес, я злякалась.

- Тань, чого тобі боятись?

- Ти ж бачила його? Знаєш з якими дівчатами він зустрічався, поки я за ним сохла. Модельки — високі, стрункі. А я — низькоросла пампушка. Як подумаю, що він побачить мій животик і ляшки. Бррр.

- Ви ж заручені кілька місяців, чому він ще їх не бачив? - оце так дивина.

- Спочатку, сам сказав, що нам потрібно привикнути один до одного, а наші стосунки почали дуже різко розвиватись. А потім, якось так привикла. Кілька поцілунків на прощання і все. І кожен продовжує жити своїм життям. А тепер проходу мені не дає.

- Ти говорила про це з ним? Може тому і вирішив різко змінити свою поведінку.

- В тому то і справа, що я жодного разу не заїкнулася, що мене щось не влаштовує.

- Ну так радій.

- Не можу. Щось тут не так, я відчуваю.

- Таня, мені здається, що ти забагато думаєш.

- Ти також.

- Не порівнюй одне з іншим. Ти зі своїми комплексами розберись, бо вони псують твоє особисте життя.

- Аналогічно, Аліна. Ти ж, також, чекаєш від Станіслава удару. А він всього-на-всього хоче виправити те, що наробив.