Читати книгу - "Його жага, Альбіна Яблонська"

Камілла

Моя тремтяча рука повернула слухавку на місце. Розмова була закінчена. Більше я просто не витримаю — не можу це пропустити через себе. Все перетворюється на порочне коло. Я не можу йому розповісти всієї правди, а коли починаю говорити, то все йде під три чорти. Зовсім не за планом. Тут усім командує він, а я лише залежний елемент у цьому танці. У цьому чортовому вульгарному танго з відомим фіналом.

Він мене опанує, навіть якщо на шляху будуть стіни, ґрати, зброя, поліція. Цього звіра ніщо не зупинить. А слухати він мене не збирається. Тільки каже, що трахне. Це все, про що ми говоримо. Він мене хоче. І, найімовірніше, отримає. 

Питання найближчого часу.

І ось телефон знову дзвонить. Знову розривається. А я стою і дивлюся на цей ненависний мені предмет — хочеться взяти його й викинути у вікно.

Я зірвала слухавку з насидженого місця. Хотіла відразу ж покласти її назад, щоб припинити розмову. Але все ж таки набралася трохи сміливості і крикнула:

— Відчепись від мене! Благаю! Більше ніколи сюди не дзвони! Забудь цей номер! Я не дозволяю тобі дзвонити мені!

Мала намір кинути слухавку, але почула раптом голос. І він належав не Марсу. Він був жіночим. 

— Камілла? Це ви? 

Я завмерла. Не могла зрозуміти, хто це дзвонить. Була майже впевнена, що говорю зі своїм сталкером, а насправді ж грубіянила стороннім.

— Хто це?

— Це Дороті, — була відповідь.

— Дороті? 

Я була збентежена. Адже накричала на звичайну жінку. Ту саму, якій відмовила. Вона просила мене допомогти її синові, а я відмовилася бодай щось робити. 

Сумнівалася, відчувала, як гризе сумління. Мене тягнуло до цієї історії. І ось вона дзвонить знову, в такий дивний вечір. 

— Вибачте, що дзвоню так пізно...

— Звідки ви знаєте цей номер?

— Але ж ви його мені самі дали.

— Точно... — терла я втомлено перенісся. — Я була трохи не в собі, вибачте. Я забула, що давала вам свій номер.

— Ви казали, щоб я дзвонила будь-коли, якщо щось станеться з моїм сином. З моїм Роббі...

— А що? Щось сталося? — запитала я з побоюванням.

І мої побоювання підтвердились.

— Сталося, — відповіла жінка. — Мені дуже потрібна ваша допомога. Прямо зараз. Благаю.

Тієї миті мені самій потрібна була допомога. 

Допомагати незнайомим людям — як мені це зробити? Просто вислухати її, дати пораду? Дороті зіткнулася з тим самим, що й моя мама. Із дечим незрозумілим, ненормальним. Її син був незвичайним хлопчиком, а це треба навчитися приймати. Не мріяти все змінити, зробити дитину "звичайною", щоб ніхто не ставив запитань, а саме прийняти людину такою, якою вона є. І полюбити. 

Для цього потрібен міцний емоційний зв'язок. Він виникає тільки в парі з людьми, які тебе люблять. Зі спорідненими душами. А це не завжди можливо — відшукати таку людину... яка готова любити в тобі всі дивацтва. Навіть якщо іноді вони лякають.

— Гаразд, я вас слухаю. Що сталося? 

— Сталося те, що мій син — він каже часом моторошні речі.

— Моторошні речі? — повторила я. — Ви не могли б мені розповісти, навести якийсь приклад...

— Роббі каже, що бачить майбутнє. Я вам про це уже розповідала.

— Так, я пам'ятаю. І я вам сказала, що це можуть бути звичайні дитячі вигадки.

Дороті взяла невелику паузу. Мабуть, не знала, розповідати мені чи ні. Я чула в її голосі сумнів — мати незвичайної дитини сумнівалася, чи варто нам заглиблюватися в проблему, якщо я налаштована скептично.

Але потім вона взяла себе в руки і сказала наступне:

— Спочатку Роббі був звичайним, нічого дивного й лякаючого. Просто тихий сором'язливий хлопчик. Ми з чоловіком любили його так само сильно, як і всіх інших.

— У вас багато дітей?

— Так, Камілло, багато. Ми любимо дітей, любимо виховувати малюків, приділяти їм усю свою увагу. Ми живемо дітьми, розумієте? Вам знайоме це почуття? Адже ви жінка...

Я розімкнула губи, щоб відповісти. Але потрібних слів не знайшлося. Може, я і жінка, але дітей не маю. Мені незнайоме те почуття, про яке говорила Дороті. Я можу лише здогадуватися, як це — мати дитину, піклуватися про неї, переживати за неї, намагатися їй допомогти. Перейматися, якщо з нею щось не так.

— Упевнена, ви маєте гарну сім'ю. Вам дуже пощастило, що чоловік позитивно налаштований на дітей.

— Мій чоловік просто золото. Це правда. Ми з ним прожили у шлюбі вже двадцять років, частина наших дітей уже стали дорослими. Вони закінчили школу, пішли до коледжу. Я вже стала бабусею, дочка народила мені онучку. Але... з Роббі щось не так. Він не такий, як усі. І решту наших дітей це лякає. Ми боїмося, що якось він зробить щось погане. Щось неправильне. 

— Він уже робив щось таке? Ваш молодший син завдає шкоди своїм братам та сестрам?

— Ні, — відповіла Дороті. — Ні, все не так буквально... Але ж вони його бояться.

— Бояться Роббі?

— Так, бояться Роббі.

— Чому? — слухала я уважно. 

Мені було шкода цього хлопчика. Шкода його родину. Вони не знають, що робити. Однолітки бояться, поводяться агресивно. Так буває завжди, якщо ти хоча б чимось вирізняєшся. 

— Якось Роббі сказав мені, що наш пес помре. Йому виповнилося чотири, він просто вечеряв, сидів за кухонним столом та дивився мультик. А потім повернувся до мене і сказав: "Наш Банні помре". 

— Це вас налякало?

— Справа не в тому, що він сказав, Камілло. Справа в тому, що все сталося саме так, як він сказав... Вранці я знайшла собаку мертвим. 

— Думаєте, що це Роббі зробив? Діти у такому віці можуть мати садистські cхильності. Можливо, ваш син дав Банні щось заборонене. Якусь отруту. Щось небезпечне для тварин. Йому могло бути просто цікаво подивитись, що буде.

— Ні, Камілло, ви не зрозуміли мене, — перебивала жінка. — Роббі всю ніч лежав біля мене в ліжку. Він боявся спати у своїй кімнаті. Казав, що бачить жінку. Під деревом.