Читати книгу - "Опір путінському режиму, Браудер Білл"

Рорабахер планував використати свій підкомітет як майданчик для прем'єри фільму Некрасова, після чого спробувати підчепити та дискредитувати мене.

Навіщо Рорабахер тягав каштани з вогню для Кремля? Навіщо таємні зустрічі в Москві, підтасовки з Глобальним законом Магнітського, а тепер ця нова спроба вибруднити мою репутацію?

На щастя, цього разу мені не довелося шукати шляхів виходу на голову Комітету Ройса для розв'язання проблеми. Дізнавшись про плани Рорабахера, той скористався своїми повноваженнями й скасував це засідання, одночасно замінивши його загальними слуханнями щодо російсько-американських відносин у повному складі Комітету із закордонних справ Палати представників без демонстрації фільму.

Боротьба з Кремлем та його американськими поплічниками дуже нагадувала дитячу гру "Полювання на кротів". Щоразу, коли ми їх забивали назад у нірку, вони обов'язково вискакували з іншої.

На початку червня Некрасов анонсував прем'єру свого фільму в Музеї журналістики та новин (англ.Newseum) — музеї, на фасаді якого висічено текст першої поправки Конституції США, що гарантує громадянам основні права та свободи. Музей розташований за кілька кварталів від Конгресу США. Аби надати фільму легітимності він якимось чином зумів переконати Сеймура Герша, знаменитого журналіста, відомого викриттям різанини у Сонгмі під час В'єтнамської війни, представити його фільм та виступити модератором дискусії після перегляду.

Тепер, коли фільм планувався до публічного показу, а не до закритого, як раніше, я попросив Алісдера Пеппера приєднатися та відправити керівництву музею свій дієвий лист з аргументами, що підтверджують наклепницький характер фільму.

Мама Сергія, яка не могла змиритися з тим, що Некрасов використав її втемну, також написала їм листа, благаючи вчинити порядно і не показувати цей "брехливий фільм — знущання з життя та загибелі Сергія".

Листи були надіслані 9 червня 2016 року.

Того ж дня мали відбутися судові слухання в Апеляційному суді другого округу Нью-Йорка, де наш адвокат Джейкоб Буґдал мав шанс позбавити нас від Джона Москоу та його фірми "Бейкер-Гостетлер". Наші вороги найняли колишнього генерального прокурора США Майкла Мукасея. Наталія Весельницька була настільки зацікавлена у результаті справи, що прилетіла на засідання з Москви.

І цього ж дня ми з дружиною мали бути в Бельгії, куди нас запросив сер Адріан Бредшоу, заступник верховного головнокомандувача НАТО в Європі, на прийом з нагоди 90-річчя королеви Єлизавети. Сер Адріан обіцяв познайомити нас із важливими людьми, які могли бути корисними у просуванні нашої європейської кампанії за справедливість у справі Магнітського.

Після полудня ми вирушили до Брюсселя із вокзалу Сент-Панкрас на "Євростарі". Ні від Алісдера, ні від Джейкоба новин не було. За дві години поїзд прибув на вокзал Міді. Розмістившись у готелі та переодягнувшись для прийому, ми вирушили на машині до Монса. Місто розташоване за пів години їзди на захід від Брюсселя. Дарма що ми знаходилися в Бельгії — захід був суто англійським. Біля входу гостей зустрічав військовий оркестр шотландських волинщиків у кілтах.

Сер Адріан з дружиною привітали нас, і разом ми пройшли до зали прийому, де він представив нас гостям.

Зазвучав гімн "Боже, бережи королеву", і в цей момент залунав мій телефон.

Телефонував Алісдер. Я потихеньку вислизнув із зали, щоб відповісти на дзвінок. Виявилося, Алісдер щойно отримав повідомлення від директора Музею журналістики Джеффрі Хербста.

Білле, вони не поступаються, — сказав Алісдер. — А точніше, вони вперлися і не мають наміру скасовувати показ.

— Може, нам натиснути ще одним листом? — запитав я.

— Я б не став. Цей музей присвячений свободі слова. Я не думаю, що нам треба кидатися на амбразуру.

Він мав рацію. Моїм ворогом був Кремль, а не Музей журналістики.

Я недооцінив Некрасова. Його хід межував із геніальністю: він обрав єдиний майданчик у Вашингтоні, який під егідою свободи слова дозволив показати його пропагандонський фільм. Озираючись назад, я розумію, що подати позов проти музею, діяльність якого нерозривно пов'язана з Першою поправкою, була не найрозумнішою ідеєю з нашого боку.

Я спробував забути про ці неприємності й повернувся до дружини. Провівши на прийомі ще деякий час і поговоривши з кількома європейськими політиками, майже об 11-й вечора ми поїхали.

Вже дорогою до готелю мені зателефонував Джейкоб Буґдал і розповів, що відбувалося у суді. Схоже, процес розвивався у правильному напрямку. Відповідачі спробували скасувати дискваліфікацію, спираючись на формальності, але не спрацювало.

— Це не справило враження на суддів, — сказав Джейкоб. — Думаю, що ми маємо непоганий шанс на перемогу, але не хочу забігати вперед. Дочекаймося рішення. Щоправда, це може тривати кілька місяців.

Це було гарне завершення дня.

Машина плавно несла нас темними лісовими дорогами Бельгії, Олена задрімала на моєму плечі, а я тим часом переглядав імейли, що накопичилися. Серед них було повідомлення від ґуґлу про нову статтю в "Нью-Йорк таймс" зі згадкою мого імені. Я клікнув посилання і переглянув статтю нашвидкуруч. У ній розповідалося про майбутній показ фільму та перераховувалися основні тези версії Некрасова у справі проти Сергія Магнітського (начебто вони на чомусь ґрунтувалися). Мабуть, від обурення я почав сильно сопіти, тому що дружина заворушилася і, сонно дивлячись на мене, запитала:

— Щось трапилося?

— "Нью-Йорк таймс" рекламує фільм Некрасова, — сказав я. Вона здригнулася.

— Як? Як це відбулося?

— Гадки не маю.

Цього не мало статися. "Нью-Йорк таймс", найавторитетніша газета в Америці, відома своїм суворим підходом до інформації, стала жертвою кремлівської дези. І це попри те, що практично вся західна преса вже втратила довіру до Кремля у справі Магнітського. Російська влада так відверто брехала, спотворювала та перебільшувала, а головне, це було так легко перевірити, що вже ніхто не вірив жодному її слову.

Стало цікаво, як їм вдалося провернути цю справу в "Нью-Йорк таймс".

Коли ми повернулися в номер, Олена замовила легку вечерю та налила чаю, а я сів за телефон.

Я подзвонив деяким знайомим журналістам у Вашингтоні та почав випитувати у них правду. Усі визнали, що стосовно мене відбувається щось незрозуміле, але під приводом захисту джерел ніхто не сказав мені, хто за цим стоїть.

І вже за північ я вирішив зателефонувати ще й кільком журналістам у Лондоні. Більшість із них я не застав, але до одного додзвонився; схоже, він не був скутий "професійним кодексом честі" і тому відповів на моє запитання так просто і прямо, начебто це було цілком очевидно та загальновідомо:

— Це ж Гленн Сімпсон.

Глен Сімпсон на початку 2000-х працював у брюссельському бюро "Волл-стріт джорнел" і писав про російську організовану злочинність. Я зустрічався з ним кілька разів під час роботи у фонді Hermitage, намагаючись розповісти про корупцію в деяких компаніях, в які ми інвестували. Глен — висока, трохи неохайна і схожа на ведмедя людина. У 2011 році він полишив журналістику і, заснувавши у Вашингтоні фірму "Ф'южн Джі-Пі-Ес", почав займатися розслідуваннями.

— Я думав, що Глен на боці хороших хлопців, — сказав я.

— Можливо, так і було, але тепер займається розслідуванням для всіх, хто платить, — сказав мій співрозмовник, маючи на увазі ті розслідування, в яких збирають компромат на політичних і громадських діячів. — Він уже кілька тижнів хвалиться, що знайшов вас в Аспені для вручення судового запиту.

Мені був потрібен час, щоб пропустити це через себе.

— Людиною, яка піддала мою родину колосальному ризику, розповівши про нас усе Кремлю, був Глен Сімпсон?

— Так. Мені дуже шкода, що ви не знали про це, але це секрет Полішинеля для нашої журналістської братії.

Подякувавши йому, я повісив слухавку. Якщо Сімпсон працює на моїх ворогів, значить, Кацив та Весельницька йому платять. Здавалося, всі шляхи вели до цієї навіженої російської адвокатеси. Весельницька найняла Джона Москоу та "Бейкер-Гостетлер"; вона ж координувала створення ГІППЛ разом із Рінатом Ахметшиним; вона ж була на брюссельській прем'єрі, що не відбулася, разом з Некрасовим; вона найняла команду вашингтонських лобістів для зриву Глобального закону Магнітського; і вона ж залучила Глена Сімпсона до кампанії з очорнення мене.

Участь Сімпсона у справі все змінювала. "Ф'южн Джі-Пі-Ес" під його керівництвом працювала на ринку цих послуг уже п'ять років, і слава Сімпсона як ефективного пасквілянта з міцними зв'язками була всім добре відома. За ним тягнувся величезний шлейф занапащених репутацій політиків та бізнесменів усього світу. Кремль десятки разів намагався підірвати мій авторитет, але їхні спроби були невмілими і тому безуспішними, проте цей хлопець був справжній профі у своїй справі.

"Полювання на кротів" вийшло на новий, складніший рівень. Якщо Сімпсон зібрався прибрати до рук пресу під впливом від показу фільму Некрасова, то мені з Вадимом потрібно їхати до Вашингтона для мінімізації збитків.

12 червня рейсом авіакомпанії "Вірджинія Атлантик" ми перелетіли з "Гітроу" в "Даллес" і були у Вашингтоні за день до показу. У готелі "Гранд Хаятт" ми готувалися до низки зустрічей із членами Конгресу, урядовцями та журналістами. Ми сподівалися "прищепити" всіх, хто міг бути сприйнятливим до дези Весельницької.

Весельницька з командою і собі була зайнята зворотним не менше ніж ми. Прокинувшись наступного ранку, я дізнався, що офіс Рорабахера всю ніч безперервно розсилав запрошення на премє'ру фільму конгресменам.

Весельницька приділила увагу й пресі. Багато провідних вашингтонських журналістів отримали того дня запрошення на перегляд від якогось Кріса Купера, ще одного колишнього співробітника "Волл-стріт джорнел", який, як і Сімпсон, полишив журналістику і пішов на вільні хліби.

Потік запрошень представникам вашингтонського істеблішменту насторожував. Протягом усього дня ми з Вадимом гасали американською столицею, намагаючись випередити Весельницьку.

Наша остання зустріч була із заступником помічника держсекретаря Робертом Бершинськи, одним із ключових чиновників, які вносили лиходіїв до списку санкцій закону Магнітського. На зустрічі я намагався показати йому нашу презентацію, але він мене зупинив, сказавши, що в цьому немає потреби.